Три спроби піти з журналістики: професія, що не відпускає

«Ко-сти-ля!.. Ко-сти-ля!..» – скандує клас. 30 горлянок відчуваються як трьохтисячний стадіон. «Костиля» – це я. Мені 13, і мене цькують у новій школі. Цієї миті я стою посеред класу і мрію зникнути. Натиснути Ctrl+Z на всю історію свого існування. Прізвисько, дане за худорляву статуру, це далеко не найгірше. Винахідливі однокласники вигадують щось нове щодня. Можуть переконати вчительку змінити мені оцінку на нижчу. Влаштувати погром у класі після того, як я прибрала на своєму чергуванні, і наступного дня я чутиму від усіх: «Не обманюй, просто визнай, що ти не прибрала!» Викрасти і зіпсувати мої зошити. Життя відчувається як суцільне пекло і боротьба за виживання. Коли на уроці дають завдання написати твір на тему «Що я найбільше люблю у школі» і просять бути щирими, я пишу єдине речення: «Найбільше у школі я люблю останній дзвоник, коли можна зірватися з місця і бігти додому». Говорити те, що думаєш і відчуваєш – одна із засад журналістики.

Коли вирішує доля

Мені 15, і я потрапляю у агентство «Юн-прес» – гурток для тих, хто хоче стати журналістом. Нова сфера захоплює. Це щось, що вдається і подобається. А ще середовище, де мене приймають. Я починаю вигравати перші місця на різних конкурсах, мої тексти публікують у шкільній газеті. У класі з’являються друзі. Журналістика стає силою, що виводить мене з мороку. Я ходжу на радіо «Школяда» і «Старшокласник», беру участь у підготовці програм, мій голос у ефірі – мамо, мене чує вся країна! – ми говоримо про проблеми, які турбують підлітків. На випускному в «Юн-пресі» наша група мала представити свою газету. Це була епоха перших комп’ютерів, і комп’ютер із принтером були лише в мене, тож я взялася набрати усі наші рукописи, зверстати і роздрукувати. Але у принтері закінчились чорнила, і я встигла роздрукувати лише половину газети. Виправити це швидко не було можливості, роздрукувати деінде – теж. Презентація мала початися за годину. Я не мала вибору, окрім як взяти половину друкованих матеріалів і доповнити це рукописами, які не встигла вивести в друк. Було соромно й страшно, але зрештою на технічні вади нашого продукту не зважили.

Мені 18, я навчаюся в Інституті журналістики і захоплююсь артхаусним кіно. Мрію стати кінокритиком. Влаштовую з друзями «ночі кіно», беру участь у дискусійних клубах, читаю усі тематичні видання. До редакції одного з них наважуюсь постукатись і запропонувати співпрацю. Редактор, відомий кінокритик, простягає відеокасету: мовляв, от картина, що вийде в наступному сезоні, зроби на неї рецензію. Наступний квест – знайти когось із відеомагнітофоном (свого не було) і переглянути фільм, озвучений монотонним «піратським» голосом. Результатом стала публікація, гонорар 600 гривень (що в порівнянні зі стипендією 40 гривень видавалося космічною сумою), наступна відеокасета на рецензію і застереження щодо кількості знаків. У задані межі вкластися не вдалося, і я зухвало вирішую, що це зійде з рук і текстові дадуть більше місця на шпальті. Редактор кричить у слухавку цілу вічність, не понижуючи ноти. Моя «кар’єра» кінокритика закінчилась.

За кілька років я отримую посаду редакторки відділу культури в журналі «Український тиждень». Перший робочий день, перше редакційне завдання. «До нас дописує один кінокритик, – говорить керівничка, простягаючи роздрукований текст, – він перебрав із обсягом. Скороти на 2000 знаків». Кінокритиком виявився мій колишній редактор. 

Спроба перша. Спроба друга. Майдан і війна

2013 рік – я пишу про сучасне мистецтво і культуру. Політика мене не цікавить. Мене знають в усіх київських галереях. Художники кажуть, що я проводжу з ними стільки часу, що час думати про власний мистецький проект. Над ним, власне, і думаю. Виникає оманливе відчуття, що в журналістиці я спробувала все. Беру приватні уроки фотографії і обмірковую власний фотопроєкт. Плани піти з професії руйнують події на Майдані. Разом із планами руйнується звичний світ і плин життя. Відсторонитися не виходить, усі дні я там – висвітлюю події, знімаю, волонтерю.

2014 рік – перші «зелені чоловічки» у Криму, ми з колегами їдемо на півострів. Наше авто стає одним із перших, хто не пройшов блокпост із триколором (дарма, що це відбувалося до псевдореферендуму, коли навіть за російською логікою Крим не був частиною РФ). Триденний полон із грабунком, побиттям і імітацією розстрілу призвів до переосмисолення цінності фаху. Слово і кадр більше не здаються дієвим інструментом. Я марно намагаюся мобілізуватися – офіційні структури не хочуть брати дівчину без досвіду. Проходжу вишколи. Долучаюся до добровольчого батальйону «Госпітальєри».  Попри те, що готувалася як бойовий медик, саме досвід інформаційної роботи стає затребуваним. Добровольчий батальйон існує за рахунок пожертв, а ті в свою чергу залежать від добрих історій. Тож саме висвітлення роботи медиків на фронті покладають на мене. Як би я не опиралась, а втекти від себе не вдається. Я роблю те, що вмію найкраще. І це допомагає рятувати життя.

На одній з ротацій під Широкине, що під Маріуполем у Донецькій області, ми заселяємось в одну з покинутих хат. Поки вариться сніданок, я переглядаю старі газети, стос яких лежить поряд. Російськомовні «Маріупольські вісті» зачепили проблему цькування серед підлітків. Я пробігаю очима матеріал: невідомий автор переказує мою власну історію і посилається на мене. Кільце замкнулося. Я подумки посміхаюсь собі 13-річній, що чинить опір і рятується написанням текстів. На біду, шматок газети із прізвищем автора і роком видання відірваний, тож походження матеріалу так і залишилося таємницею.

Я повертаюся до роботи в журналістиці і їжджу на фронт як репортерка, пишучи і знімаючи для різних видань. Робота надихає і дає відчуття сенсу. У 2021-му я стаю однією з перших авторок нового видання Frontliner.

Спроба третя. Повномасштабне вторгнення 

2022 рік – сенсу в роботі відчувається все менше. Мізерні гонорари не дають можливість звести кінці з кінцями, історії про війну все менше цікавлять читача. Бойові дії застигли. Дається взнаки вигорання. Я знову задумуюсь про зміну фаху. На той час формується нове видання. Це експериментальний проєкт із форматом, якого раніше у публіцистиці не було. Вже не зовсім журналістика, ще не зовсім література. Я проходжу співбесіду, виконую тестове завдання. Зустріч із ейчаром має відбутися 24 лютого 2022 року. Всесвіт вкотре посміявся з мене. «Я пішов в ТРО, продовжимо розмову після перемоги!» – пише ейчар.

2026 рік. Я досі в професії і досі висвітлюю війну. Дедалі більше розумію: скільки б досвіду не було, простору для розвитку більше. Журналістика – це спосіб мислення і сприйняття реальності. Це коли потрапляєш у нове місто, текст у голові складається мимоволі, зі заголовком і підзаголовком, дарма, що планів писати репортаж не було. Це коли спілкуєшся з новою людиною і подумки приміряєш її історію до того чи іншого видання. Це коли ідеш на побачення з незнайомим хлопцем і про всяк випадок прихоплюєш диктофон і камеру – а раптом він виявиться цікавим персонажем. 

Я тричі намагалась піти з професії і тричі за цими думками слідували глобальні події: Революція, війна, повномасштабне вторгнення. Цього вистачило, аби усвідомити: журналістика – це те, що не відпускає. Це більше ніж професія. Це щось, що в крові.

Читайте також — Крим – острів любові, що не згасає