Статистика війни і математика волі
Чотири роки повномасштабної війни. Тоді, у лютому 2022 року, усе виглядало страшно і навіть фатально. Ракети і бомби на українські міста. Бої під Харковом, під Маріуполем, під Черніговом, під Сумами, під Києвом. Колони біженців, чутки, паніка, очікування найгіршого і перші загиблі.
Суспільство відреагувало переляком, невірою у нову реальність, а потім чергами до воєнкоматів. Багато хто не вірив, що ми вистоїмо. Не вірили тут, в Україні, і не вірили за кордоном.
Побачивши на початку березня, як комунальники знімають таблички з назвами вулиць на Михайлівській площі у центрі Києва, я теж не дуже вірив. Не вірив, але й не збирався тікати, бо треба було показувати світу. Я тоді зробив запас їжі, води і палива у себе в квартирі, готувався до вуличних боїв і облоги міста.
Тоді українське суспільство уразив страх невідомості. Як у дитинстві тебе жахає темна кімната, бо там невідомість. І так само тоді, у лютому 2022-го, ми були на порозі темної кімнати історії, у якій ховалися страх, смерть і непевне майбутнє.
Але ми таки увійшли у ту кімнату. І більшість з нас пройшла через ті страхи, і ми встояли. І не просто встояли, а потім і звільняли, і контратакували, і навіть перенесли війну на територію Росії.
Але ніщо не стоїть на місці. Еволюціонувала війна. Еволюціонувала зброя, еволюціонували і наші страхи.
Чи страшно зараз переживати ракетно-дроновий обстріл? Так. Страшно. Але ж не вперше. Ти вже точно знаєш, як звучить «Шахед», як крилата ракета і як балістика. Ти знаєш, що або до тебе прилетить, або ні. І знаєш, що шанс прильоту досить маленький. Ти знаєш статистику.
Тут починається інший страх. Страх цих самих невблаганних підрахунків. Бо війна — це ресурси і математика. І очевидно, що у Росії ресурсів більше. Більше людей, більше авіації, більше ракет, більше усього. І незмінна ціль — знищити українців як націю. Знищити назавжди.
І знаєш статистику – скільки виїхало. Знаєш, що вбитих і поранених сотні тисяч. Бачиш щодня тисячокілометровий мапу фронту і стрілки, що вказують рух російської армії. І розумієш, що всі ми важко виснажені – військові, цивільні, бізнес, енергетика, уся країна.
І розумієш, що наче ж статистично ми не можемо вистояти. Але ж стоїмо. Чому?
Бо війна це не лише математика ресурсів, а й математика волі. І як у цій формулі врахувати факт, що ми стоїмо, бо відмовляємося впасти? Як врахувати у формулі факт, що мільйони людей прийняли рішення – не їхати. Не тікати. Залишитися. Взяти зброю. Взяти камеру. Вийти на роботу. Відкрити магазин. Розбирати завали. Гасити пожежу. І жити далі у війні.
Ми стоїмо не тому, що це було гарантовано. І не тому, що це було логічно. А тому, що новорічне вітання телефоном «Бажаю тобі вижити у 2026-му» мало відповідь «І тобі друже». Тому, що у певний момент достатня кількість людей просто не зникла. Не зникла зі своїх міст. Зі своїх вулиць. Зі своєї країни.
Автор: Андрій Дубчак
Читайте також — Роботизована війна: як НРК забезпечують логістику на передовій
