Повернутись до життя: ветеран встав із крісла після поранення хребта

Іван прокидається і спершу підтягує крісло до ліжка, потім перекидає ноги, спирається руками й пересідає. Це звичний рух, який він робить щодня по кілька десятків разів. Ветеран живе разом із батьками, та попри свою травму намагається все робити самостійно. Попри те, що чоловік майже не відчуває ніг, він впевнено береться за одяг. Повільно, але чітко він натягує шкарпетки та штани. З боку це виглядає просто, ніби звичайна ранкова рутина людини, що поспішає у справах. Проте за цим стоїть велика робота з реабілітації та виснажливі години тренувань. Саме вони дозволили виконувати ці банальні для багатьох дії без сторонньої допомоги.

На кухні Іван запалює конфорку й ставить на вогонь чайник. Поки закипає вода, заїжджає у ванну. Дзеркало та раковина тут встановлені трохи нижче, ніж зазвичай, щоби бачити своє відображення та діставатися до засобів гігієни.

Чистить зуби, вмивається, а вже після ванної прямує до вітальні, щоби перевірити свого домашнього улюбленця – шиншилу, яку називає Жучок. Із ветераном тваринка живе вже 8 місяців. Вибір саме такого домашнього улюбленця був не випадковий.

«Коли в мене немає настрою я завжди приходжу до нього, й він мені його підіймає. Жучка мені привезли побратими з Кривого Рогу. Через те, що живу з батьками, заводити кота чи собаку було б недоречно, я фізично б не зміг за ними самостійно доглядати, але дуже хотілося домашню тваринку», – говорить ветеран російсько-української війни Іван Недобрик.

Жага до незалежності

Після ранкової кави Іван починає збирати речі. Сьогодні у нього за графіком ранкові заняття в реабілітаційному центрі. Дістатися туди  чоловік планує теж самостійно. Але така можливість у нього була не завжди. Виходити з дому без сторонньої допомоги Іван почав лише в березні 2025-го. До цього більше року він фактично був заручником власного під’їзду. Щоби просто вийти на вулицю, мав підлаштовуватися під графік батька або чекати на сусідів, які б могли допомогти спуститися. Зараз же цей шлях займає кілька хвилин. Ветеран домігся, щоб місцева влада встановила в його під’їзді два підйомники: один у самому під’їзді, щоб здолати перший марш сходів, інший на високому ґанку біля входу.

Ти не хочеш виходити з дому, коли розумієш,
що самостійно ти на це не здатний.

Іван заїжджає на металевий майданчик, тисне кнопку і чекає, поки механізм повільно опустить його до рівня землі.

«Раніше це був такий бар’єр, у мене просто опускалися руки. Ти не хочеш виходити з дому, коли розумієш, що самостійно ти на це не здатний. Понад рік розмов і домовленостей, і як бачите тепер я можу робити це сам, щоправда, коли є світло», – розповідає ветеран російсько-української війни Іван Недобрик.

Машина за бойові виплати

Іван живе в Житомирі. За його словами, пересуватися містом на колісному кріслі самостійно можна, але це завдання не з легких, особливо взимку, коли сніг та ожеледь перетворюють тротуари на смугу перешкод. Тому, щоби не залежати від громадського транспорту чи погоди, у січні 2025 року Іван закінчив спеціалізовану автошколу для осіб із інвалідністю і придбав автомобіль. Гроші на машину відкладав із бойових виплат – тих самих коштів, що отримав за службу і підірване здоров’я. Проте навіть наявність власного авто не вирішила проблему автономії повністю. Пересісти з колісного крісла у водійське Іван може сам – цей рух уже відпрацьований. Але далі доводиться чекати. Допоки хтось із сусідів або перехожих не відгукнеться щоби допомогти скласти крісло і закинути його до багажника.

«Цей автомобіль – це не просто друг, це моє життя. Це те, що дозволяє мені займатися своїми справами й бути незалежним. До цього ж, мене постійно возив батько, але ж мені було незручно постійно його смикати, щоби наприклад він міг відвезти мене на зустріч із друзями», – говорить Іван.

Поранення, що змінило життя

До повномасштабного вторгнення Іван встиг попрацювати у різних сферах: на будівництві, в охороні та у столярному цеху. Водночас, ніколи не шукав роботу за фахом, при тому, що чоловік має вищу освіту – диплом Європейського університету за спеціальністю «Підприємництво, торгівля та біржова діяльність». Та пошук себе в житті перекреслив лютий 2022-го: російська артилерія знищила будинок у військовому містечку, де Іван жив разом із батьками. Рішення мобілізуватися не здивувало родину. Адже батько пройшов АТО й служив на початку великої війни. Мати у війську й досі.

Іван служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. У червні 2022 року під час боїв на Донецькому напрямку чоловік разом із побратимами потрапив під ворожий обстріл. Куля пройшла через хребет і миттєво відняла ноги.

Просто фізично не зміг себе добити, був паралізований.

Евакуація, перша допомога, а далі шпиталь, де лікарі озвучили вердикт: ходити він не зможе. Іван згадує, що тоді усвідомлення реальності прийшло не одразу. Спочатку був довгий період стабілізації, операції та нескінченні крапельниці. Згодом прийшло розуміння, що життя тепер ділиться на «до» та «після», а головним завданням стає не просто вижити, а навчитися жити в колісному кріслі.

«Я ще тоді розумів, що травма серйозна, але просто фізично не зміг себе добити, був паралізований. У всіх, хто отримував поранення, рано чи пізно з’являються думки, що на житті можна ставити хрест. Я близько двох років просто лежав, було дуже важко відновитися», – каже Недобрик.

Перемога над собою

За три роки щоденних тренувань Іван витиснув із реабілітації максимум. Сьогодні він може самостійно робити декілька кроків за допомогою ортезів – фіксаторів для ніг. Це найвищий рівень фізичного відновлення, якого можна було досягти з його травмою за допомогою лише вправ. Проте, щоб рухатися далі й покращити якість життя, фізичної терапії вже замало. Наступний крок – встановлення нейростимулятора. Це пристрій, що вживляють в хребет, щоб електричними імпульсами вмикати м’язи.

Зараз Іван збирає гроші на апарат та операцію. Такий апгрейд тіла дозволить йому не тільки краще й впевненіше себе почувати під час повсякденного життя, а й дасть можливість покращити реабілітацію. Тож тренування в реабілітаційному центрі тепер спрямовані на те, щоб тримати м’язи в тонусі й бути готовим до хірургічного втручання, розповідає реабілітолог Олександра Дикун.

«На даний момент це вже крутий результат, ми з ним щодня надягаємо ортези, ходимо на ходунках. Для Івана це той рівень, якого він хотів досягнути. Але щоби рухатися далі, йому потрібен нейростимулятор, тоді й ходьба буде краща. Тоді йому легше краще пересуватися, пересідати з крісла до автомобіля, так і зі стільця», – розповідає лікар.

Батько Івана Василь Недобрик розповідає, що не так давно син не мав жаги до відновлення та життя. Ще рік тому його день виглядав зовсім інакше. Іван був замкнений та депресивний. Тоді майже не виїжджав із кімнати. Бажання тренуватися зникло, бо не бачив сенсу, якщо світ навколо все одно обмежений розмірами квартири. Це був період апатії, коли відсутність доступного середовища тиснула сильніше, ніж сама травма хребта. Залежність від чужої допомоги, навіть найближчих людей, сприймалася як поразка.

«Коли його поранило, я у той момент виїжджав на завдання. Мені поступив дзвінок із невідомого номера. Я одразу впізнав голос Івана, він сказав: «Живий, але ножки не слухаються». Із того моменту були різні думки, життя наче зупинилося. Від нашої допомоги, коли він був лежачий постійно відмовлявся, але ж і сам він нічого зробити не міг. Я казав йому, що коли він був маленький, то чогось прагнув, а щоби зараз відновитися прагнути треба й зараз», – розповідає батько ветерана.

У колі своїх

Після виснажливого тренування Іван їде до «Будинку ветерана». Це місце свого часу витягнуло його з депресії та дало поштовх до відновлення. Тут він серед своїх, тож у чоловіка одразу з’являється посмішка на обличчі. Цього разу для ветеранів та їхніх дружин влаштували арттерапію. Тут головне – не техніка малювання, а можливість виплеснути внутрішній стан на полотно. Іван під’їжджає до робочого місця. На столі замість звичних полотен – заготовки, схожі на диски чи невеликі тарілочки. Чоловік одягає рукавички. Бере тюбики й починає наливати фарбу прямо на тарілку. Різні кольори змішуються, створюючи абстрактні візерунки. Іван розтирає фарбу руками, формуючи малюнок.

«Можливо, це здається не цікавим, не потрібним. Авжеж, краще лежати вдома, витрачати кошти на алкоголь чи розваги. Але, повірте, бажання жити закінчиться раніше за кошти. Ветерани мають об’єднуватися», – говорить ветеран Іван Недобрик.

Hайлегший спосіб почати реабілітацію – це, попри всі проблеми,
встати з ліжка й щось робити.

Зустріч із побратимами

Після арттерапії Іван прямує до одного з торговельних центрів Житомира. Тут на нього вже чекають побратими. Такі зустрічі в Івана відбуваються чи не щодня. Ветерани підтримують один одного і, як кажуть самі, розуміють побратима з напівслова адже там, де цивільному треба пояснювати, своїм достатньо погляду.

Дорогою до торгівельного центру в Івана дзвонить телефон. Це дівчина, з якою він познайомився у 2025 році. Тепер вони зустрічаються. Але сьогодні хлопець на побачення вже не встигає – обіцяє обов’язково бути завтра.

Коли з’явилися стосунки, я став по-справжньому щасливий.

«Дуже добре, коли є поруч людина, яка тебе розуміє не гірше за побратима. Загалом цей рік якийсь проривний, стільки всього сталося, я почав відчувати себе живим. У цьому мені допомогла віра в Бога, друзі, близькі й настанова на кожен день, що все буде добре. Якщо просипатися з поганими думками, таким буде і твій день», – ділиться Іван.

Побутові барикади

Іван під’їжджає до торгівельного центру, тут на нього вже чекають побратими. Після невеликої прогулянки хлопці вирішують повечеряти в одному із закладів торговельного центру. Вечір проходить у згадках про війну, жартах, та обговореннях планів на майбутнє. Проте, коли друзі вже збираються йти, виникає ситуація, що повертає до суворих реалій українських міст: Іван запитав у офіціантки, чи є в закладі вбиральня, пристосована для людей на кріслах, але виявилося, що такої у закладі немає. Втім Іван сприймає це спокійно, лише жартома каже побратимам, що «поїхав на пошуки пригод і вбиральні», та вирушає до іншого кінця ТЦ.

«Є така незручність, але що ж поробиш. Це, авжеж, трохи давить на тебе і нагадує, що ти вже не такий, як інші. Але я стараюся про це не думати. Я просто їду далі», – каже ветеран.

Срібло на «Драконі»

Ближче до вечора Іван разом із побратимом вирушає до спортивної зали. За три роки реабілітації спорт став для нього чимось більшим, ніж просто вправами. Вже понад рік чоловік серйозно займається веслуванням. Усе почалося з пропозиції побратима спробувати сили на човні «Дракон». Цей момент став переломним. І хоча через травму м’язи спини Івана не працюють належним чином, під нього адаптували робоче місце: тренер сконструював спеціальний стілець із підтримкою та фіксацією, щоб Іван міг тримати рівновагу під час гребка.

Можливо, я єдиний в Україні зі спинальною травмою, хто веслує.

«Можливо, я єдиний в Україні зі спинальною травмою, хто веслує. За майже рік занять із веслування, я отримав більше для свого здоров’я й життя, ніж за роки реабілітації. З’явилася сила, впевненість і відчуття, що я потрібен у команді», – зауважує Іван.

У залі ветеран вражає своєю автономністю: він самостійно пересідає на тренажери, фіксує тіло й виконує вправи. Проте бувають моменти, коли побратимам чи тренеру доводиться в прямому сенсі нести Івана на руках. Зокрема, щоби ветеран міг виконати вправи на високому турніку, його потрібно підняти та допомогти зафіксувати хват. Це короткі секунди сторонньої допомоги, на яку Іван все ж погоджується, заради команди та спільного результату.

У складі команди ветеранів з Житомира Іван представляли національну збірну України у німецькому Бранденбурзі. У липні 2025-го він виборов срібло Чемпіонату світу з веслування на човнах «Дракон» у категорії Paradragon. Та окрім цього досягнення, Іван має й інші спортивні нагороди.

Знаєте, люблю казати:«Не треба бути тюбіком!». Ми, люди, які пішли на війну, не побоялися смерті й страшних поранень, чого ми маємо боятися жити далі? Хлопці які зараз спиваються, які не бачать сенсу життя, озирніться! Якщо зміг простий хлопець із Житомира, зможете й ви,

День добігає завершення. Ветеран повертається додому, просить про домогу сусіда, щоби вийти з авто. Підіймається на ліфті до під’їзда, вечеряє та бавиться з шиншилою.

У цьому графіку немає місця для випадковостей, як і немає нічого героїчного, вважає Іван. Те, що з боку виглядає як історія успіху, для самого ветерана є простою щоденною рутиною. Це і є реальне обличчя реабілітації: тисячі однакових рухів, боротьба за кожен метр доступного простору та постійний пошук ресурсів, щоби зробити наступний крок і стати кращою версію себе. Шлях Івана Недобрика триває, і цей день був лише одним із сотень подібних, де головною перемогою для чоловіка є відчуття, що він наново навчився жити в країні, за захист якої віддав свої ноги.

 

Автор: Артем Деркачов

Читайте також — Дорогу нескореним: шлях до першої перемоги