Полтава – «духовна столиця України» або місто щоб народитися і померти
Полтава зустріла війну у звичному ритмі з незвичною тишею. Тут життя триває за інерцією: між байдужістю, побутом і перешіптуваннями про майбутнє. Місто, що колись називали «духовною столицею України», виявилося простором, де війна відчувається не вибухами, а втомою та внутрішнім занепадом. Про свій погляд на Полтаву під час війни розповідає полтавчанка, репортерка Frontliner.
Туристичний маршрут дуже простий: Корпусний парк, ЦУМ, Сонячний парк і галушки з альтанкою. Усе місто побудоване по колу, тож його можна об’їхати за годину. 2022 рік мав би змінити все – уперше молодим людям не було куди тікати. Ми стали логістичним хабом, перевалочним пунктом для тих хто втратив все, але ніхто не був до цього готовий. Відсутність нормального місцевого транспорту спровокувала бойкоти водіїв автобусів, відсутність житла за адекватними цінами, вокзал, забитий покинутими автівками. Російська мова на вулицях – з коментарями місцевих «опять ці харьковчанє».
Зараз варто було б згадати, що в цей час стирали в порох Суми й Харків, по області мисливці відстрілювали російські ДРГ. Пізніше це назвуть «гадяцьким сафарі». Але в самому місті було тихо. У нас навіть був жарт про те, що росіяни, можливо, заходили до міста, але побачивши зруйнований центр повернулися назад, думаючи, що вони вже там були.
Минає півроку. Нових доріг не з’явилося, зате багатоповерхівки ростуть як на дріжджах. Відкриваються нові кафе та магазини, місто вирує життям буквально ще півроку, після чого стрімко порожніє. «Харьковчан» розселяють по області, багато хто тікає далі – на захід або до Києва. Не тому, що в місті була реальна загроза, а через неадекватне співвідношення цін і зарплат, неможливість вести бізнес, незручну інфраструктуру й банальну відсутність розваг.
Ще десь за рік чи два до міста відправляють львівський ТЦК, який зупиняє маршрутки й тролейбуси, говорячи, що по місту недобір. З’являються перші водійки автобусів і таксі. Чоловіків видно тільки вночі.
Вулиця до мого дому всіяна катафалками та людьми в чорному, але в місті все ще тихо. Війна існує в серцях сімей загиблих і перших хвиль переселенців, але бачити її люди почали лише у 2024–2025 роках – разом із вибухами й жертвами в самому місті.
Полтава – це про витоки літературної української мови, ярмарки, галушки, логістичну значимість для сучасної України, але також про розбитий кадетський корпус, Іллю Киву як командира батальйону «Полтавщина», Олександра Мамая що був міським головою за президентства Віктора Ющенка і при Володимиру Зеленському, й міг радо розкидатися коментарями для телебачення про те як “брат на брата йде”, про міфічні наддержави, що воюють на території України. Полтава про понівечену спадщину і відверте плюндрування того, що полтавці гордовито називали «духовною столицею України». Ми не дотичні до війни в класичному розумінні цього слова, це місто досі оповите політичними інтригами а чиновники за можливості переодягаються в піксель.
Авторка: Маргарита Фаль
Читайте також — Культура памʼяті робить життя у Хмельницькому кращим
