«Санаторій» для найманців – іноземці воювали проти України та потрапили в полон

22-річний Лакшіта зі Шрі-Ланки, за його словами, підписав контракт з російською армією, слідуючи прикладу друзів. Йому обіцяли 2000 доларів на місяць та громадянство Росії. У російській армії шріланкієць здобув позивний «Лакі». Він і справді виявився щасливчиком – залишився майже без жодної подряпини. Невеликий шрам на обличчі й той губиться в носогубній складці. Натомість десятки співвітчизників Лакшіти загинули, а їхні родини так і не побачили тіл.

«Війна – це не класно, це – ху**во. Мені потрібні були гроші», – каже Лакшіта російською мовою.

Росія вводить в оману громадян бідних країн

Зараз у Лакшіти – робочий час. В ангарі полонені виготовляють садові меблі. Інші вирощують ялинки до свят та працюють в невеликих теплицях, які в табір доправив Міжнародний комітет Червоного Хреста. Також випікають хліб, готують їжу для всіх полонених. Своєю роботою заробляють пів швейцарського франка на день – близько двадцяти п’яти гривень. Таку мінімальну плату декларують Женевські конвенції. За це полонені можуть купити чай, печиво, сосиски та інші товари в магазині табору.

Поруч зі шріланкійцем працює полонений з Непалу. З цієї країни на далеку війну поїхало чи не найбільше людей: щонайменше три тисячі нарахували непальські правозахисники. Занепокоєний масштабами Непал закликав Росію припинити вербувати своїх громадян. Росіяни на це не реагують. Для них вербування вразливого населення стало системою, що лише набирає обертів.

24-річний Сіддхарт Дхакал з невеликого села в горах Непалу нібито поїхав до Росії на навчання. Розповідає, що обманули на гроші, і він не міг вступити в університет. Залишилися борги – єдиним виходом здавалася війна. 29 листопада 2023 року Сіддхарт повідомив родині, що вирушає в зону бойових дій і не буде на зв’язку десять днів. Не пройшло і тижня, як він потрапив у полон, що триває вже два роки.

Непальські журналісти із занепокоєнням повідомляють про долю Сіддхарта. Вони не здогадуються: після рішення йти воювати полон в Україні став найкращим з можливих для нього сценаріїв.

Статус іноземців: найманці чи комбатанти? 

Табір для військовополонених нагадує санаторій. Полонені живуть за розкладом: підйом о 6:00, відбій – о 22:00. На вікнах немає ґрат, а за ними простягається зелений краєвид. До рутини входить робота, перекур що три години та триразове харчування. Мають і «вільний час» – цей термін викликає в полонених саркастичні смішки. Тоді можуть гуляти подвір’ям, читати, дивитись телевізор, або тренуватись на спортмайданчику. Також на території є лазарет. Тут приймають кілька лікарів, є й обладнаний стоматологічний кабінет. Різкий контраст із тим, звідки повертаються українські полонені. Та Україна воює за правилами.

Бережливе ставлення до військовополонених декларують Женевські конвенції. Її гарантії поширюються на комбатантів – військових країни, що воює. Чи стосується це громадян третіх країн? Їх могли б вважати найманцями та переслідувати за законом. Але Росія це переграла.

«Якщо вони зараховані до складу збройних сил Міноборони РФ, то мають статус комбатанта. Це надає їм права військовополонених і виводить зі статусу найманця», — пояснює експерт з міжнародного гуманітарного права Андрій Яковлєв.

Росія бере в армію іноземців з кримінальним минулим

Сьогодні на обід у полонених борщ, пшенична каша з м’ясом, салат зі свіжих огірків та капусти, майже пів буханця хліба. З порціями полонені пораються за двадцять хвилин. Складають таці одна на одну. Український наглядач наказує першій четвірці піднятись зі столу.

«Три, чотири… Дякуємо за обєд», – виголошують полонені і вервечкою рухаються до дверей.

З їдальні колони йдуть на двір. Аби дістатись до головного корпусу, минають стіни з портретами українських діячів. Так вони можуть дізнатись історію країни, в яку прийшли воювати. У словака Ярослава Галайчика своє бачення історії. Нехитрим способом воно відтворює російську пропаганду. Захід несправедливо ворожий до Росії, вважає Ярослав. Ці сентименти до країни-агресора привели словака на війну. 

У його великих блакитних очах не видно суму чи докорів сумління, чи впевненості або гордості. Нічого. Порожній погляд, трохи криві зуби та загалом безневинний вигляд не вселяє нічого іншого, окрім жалю. Насправді ж шлях 32-річного Ярослава – найбільш тернистий серед усіх полонених іноземців.

Він походить з Бежовце, що майже на самому кордоні з Україною. У 2005 році в селі з населенням трохи більше тисячі людей сталась нечувана трагедія. Її спричинив на той момент шістнадцятирічний Ярослав. Разом із другом він вбив свою двоюрідну сестру. Мотив – «так наказав Сатана». Двадцять років потому Ярослав знову «прославив» Бежовце – став першим громадянином країни ЄС, який потрапив в український полон.

Росіяни не могли не знати, що їхній доброволець Ярослав Галайчик відсидів девʼять років за вбивство. Але кримінальне минуле іноземців їм лише на руку – легше шукати охочих. Серед іноземців Ярослав один з небагатьох, хто визнає, що добровільно йшов на війну. Поїхав до Росії, бо манили тайга і Сибір. Але вже за два тижні в країні вирішив вступити до армії – хотів російський паспорт.

На запитання, чи таки набув Ярослав громадянство Росії, той знизує плечима. Не знає. Паспорт обіцяють через півроку служби, каже словак. А він встиг воювати лише кілька місяців.

Класичний шлях іноземця в російській армії 

Полонений із Бразилії Педро Пантожа, як розповідає, пройшов класичний шлях іноземця, який підписує контракт з російською армією. За версією 32-річного бразильця, він вирушив до Москви на запрошення IT-компанії. Пропонували вигідну робочу пропозицію у сфері військових технологій. В Росії його зустріли так званий «менеджер» і перекладач. Його відвезли за адресою Яблочкова, 5 – відомий московський пункт відбору в армію. Це місце стало відправною точкою на війну для сотень інших найманців. Там Педро підписав стос документів, серед яких був і контракт з російською армією.

Після цього вже не було вороття. Педро стверджує: намагався вийти на зв’язок з родиною та посольством Бразилії. Спроби виявилися марними. Пліч-о-пліч з військовими з Індії, Китаю, Сербії та інших країн він проходив тренування на базі «Авангард», що в п’ятдесяти кілометрах від Москви. Далі його відправили в Ростов-на-Дону. У цілому Педро навчався два з половиною місяці. Відтак відправили воювати на південь України. 4 червня 2024 року він потрапив у полон під Роботиним Запорізької області.

Чи це була його власна помилка, чи афера Росії, Педро не знає. Очевидно, він потрапив під вплив розгалуженої мережі агентів, які різними способами спонукають іноземців піти на війну.

Обмін з Росією чи депортація на батьківщину

Зараз Педро не знає нічого про свою долю. Україна готова видати полонених їхнім країнам або Росії. Останнього Педро боїться найбільше. Від думки про обмін в Росію в нього блідне обличчя, він нервово ковтає слину. «Я цього боюсь,» каже Педро Пантожа.

Я чув, що роблять зі звільненими з полону в Росії. В нас в таборі є люди, які в полоні вдруге – їх знову відправили на війну.

Бразильцю не слід боятися: доля пересічних найманців мало цікавить Росію. За цей час вона не подала на обмін жодного іноземця, який перебуває в таборі військовополонених. Росія обмінювала громадян Білорусі та Узбекистану, але такі випадки не є численними. 

Посол Бразилії досі не спілкувався з Педро. Українці кажуть йому, що обмін в Росію – найреалістичніший варіант. Якщо ж росіян і далі не буде обходити доля Педро, то він залишиться в таборі до завершення війни.

«Я бачив як обмінювали людей, але ми досі тут», – підтверджує 43-річний Річард Кану зі Сьєрра-Леоне.

Про роботу в Росії сьєрралеонець також домовлявся з агентами через месенджери. За оформлення туристичної візи, допомогу з переїздом та роботою заплатив кілька тисяч доларів, запевняє Річард. Версія не в’яжеться з його власним твердженням про те, що в рідній країні заробляв близько 80 доларів на місяць. У Сьєрра-Леоне Річард був військовим, він каже, що поїхати його змусив конфлікт з високопосадовцями.

По прибуттю в аеропорт в Росії він нібито заявив, що приїхав з туристичною метою. Ніколи не бачив зими та снігу. Звʼязався з агентом та за ним приїхало таксі. Далі був схожий шлях, що і в Педро. На фронті опинився в підрозділі, де були одні росіяни. Він мало розумів накази командирів. Вони просто говорили: «Давай». На Донеччині дістав поранення та потрапив у полон.

Я запитав в українських солдатів: «Ви мене вбʼєте?». Вони відповіли, що нададуть медичну допомогу.

В Україні громадянин Сьєрра-Леоне реабілітувався після поранення. Вже минуло дев’ятнадцять місяців полону, а він не знає, на що чекати. Повернутись на батьківщину не може, в Росію – не хоче. Тому просить міжнародні організації про допомогу.

Росія пообіцяла їм квиток у «щасливе життя»: велика зарплата, гарантії і громадянство нібито успішної країни. На знак вдячності за лояльність вона кинула їх у підвішеному стані, коли поки що про них піклується лише Україна.

Текст: Діана Делюрман
Фото: Надія Карпова, Діана Делюрман

Читайте також — Полонені росіяни. Вовки Да Вінчі проти “зомбі”