Покровськ став першим містом, яке почали вбивати на моїх очах

На початку березня 2022 року я встигла побачити Покровськ переляканим. Новини, що рясніли гучними заголовками про прориви фронту, змушували юрбу шаленіти в чергах до евакуаційного потяга. Переселенці й містяни, нажахані перспективою бути захопленими, шикувалися спершу в черги до поїздів і на виїздах, а потім хаотичним потоком намагалися виїхати за межі міста.

Донеччина й сам Покровськ були поділені на дві частини: перша – наполовину озброєна до зубів, готова битися з окупантами навіть на ножах (а хтось надто амбітний – і виделками). Інша частина поспішала звідси в інший регіон, який видавався більш безпечним. Місто, що мало стати черговим домом, до квітня 2022 лякало мене моторошною порожнечею. 

У травні Покровськ почав оживати. Тоді про це свідчила присутність багатьох людей з песиками, які вибігали на пробіжки алеями, і молоді підприємці, які з’явилися на ринку. Молодшими вони були за «традиційних» і звичних бабусь, які лишалися в спустілому місті. Їх теж було обмаль, але вони, одягнені у квітасті й строкаті куртки біля залізничного вокзалу, надавали не такого гіркого присмаку місту. До літа бабусь ставало все більше, і врешті в спеку у Покровськ більше людей приїжджали, аніж стояли з валізами в очікуванні виїзду. 

У 2022-2023 роки Покровськ був безпечною і затишною оазою Донеччини. Поруч були Краматорськ і Слов’янськ, але й вони були ближчими до фронту. Там було більше кольорів хакі та оливи, частіші клуби диму від груп військових, які поверталися з бойових виїздів. Туди їхали за зустрічами, в Покровськ же поверталися додому – в тишу і спокій. Тоді місто здавалося значно «цивільнішим», попри кількість військових. На кожному кроці – відчинені квіткові і ювелірні магазини, поруч – ринки, стихійні й облаштовані, на яких продавці голосно обговорювали, що війна сюди не дійде. Часто на питання «чому?» вони спокійно відповідали: «хлопці не дадуть». Люди жили й вірили. Можливо, навіть занадто сильно, тому що вже за кілька місяців окупанти, яких тут не чекали з 2022 року, стали для багатьох болючою несподіванкою. 

Покровськ перестав здаватися безпечним – по ньому годинами «працьовувала» авіація 

Навесні 2024 року війна біля Покровська почала виснажувати людей. Багато хто почав сумніватися в тому, що вона далеко – вибухи на околицях міста спершу дратували, а згодом почали лякати. Першою емоцією у людей була злість (на, здавалося, марні спроби обстрілів міста). Проте після першого вибуху лунав другий, третій, четвертий, і вони не затихали до години. Інколи канонада повторювала кілька разів на день, і відчуття спокою з кожним віддалялося все далі. 

Перший звук розлючував. Інші ж змушували бентежно дивитися в той бік, звідки вони лунали. Переселенці з Селидового, Мирнограда й Українська тоді знову почали виїжджати. Вони були одними з перших, бо вже знали, що можуть побачити за кілька місяців. Мешканці Покровська ж намагалися не втрачати оптимізму. Бо його втрата означала прийняття того, що доведеться покинути все набуте протягом життя і поїхати без нічого кудись. Без конкретної адреси чи навіть міста.

Я ніколи не думала, що війна дійде до Покровська раніше, ніж до Краматорська. Була переконана, що місто стане останнім, і на ньому точно мають зупинитися російські окупанти, бо воно стане їм не по зубах. Де в тих роздумах була логіка – невідомо, але є ймовірність, що вона загубилася з наступом росіян на Селидове. Місто в 10 хвилинах їзди теж здавалося безпечним і надійним, допоки звідти не довелося екстрено евакуйовувати рідних. На початку червня вони після півроку вмовлянь передзвонили о 5-й ранку в паніці й сльозах: «Нам страшно, обстрілюють з вечора, бомби падають на будинки, в яких живуть наші знайомі». Через кілька годин термінових зборів ми вивезли звідти двох рідних нам людей – чоловіка та дружину. Вони виїжджали з міста, що димілося позаду, в Покровськ, який всі ті вибухи чув. І все одно була надія, що станеться диво. Але зважаючи на лінію фронту і наші втрати в цій війні, то див не існує. 

Покровськ у страху почали покидати ті, хто вірив, що війна до міста не дійде 

Перша ракета, що прилетіла по Покровську, щоб його вбити, а не поранити, перелетіла мій будинок на 300 метрів. Це було літо, я була на кухні, і той свист запам’ятався початком кінця. Тоді не було масованого обстрілу, а був просто приліт по будинку. Крики людей, вереск дітей, десятки сирен машин ДСНС і поліції. Здається, навіть загиблих тоді не було, але це був не черговий «випадковий» удар. То вже був акт тортур Покровська, що почався зі зруйнованої багатоповерхівки. 

З поверненням евакуаційного потяга Покровськ знову став моторошним. На вулицях побільшало людей, які здебільшого плакали чи метушилися, тягнучи за собою дітей. Кожний поїзд, який виїжджав з міста, лишав на вокзалі спустошені очі рідних, які хрестили його вслід. Ті бабусі, які надавали місту вигляду живого у 2022 році, тепер губилися між сотнями валіз. Квіти, домашні яйця й назбирані гриби нікому не були цікаві. Поодиноких пенсіонерок обходили, злилися, що вони забирають місце біля магазину, яким би могли швидко «проскочити» люди (бо дорогою постійно їздили таксі – забирали, але значно частіше привозили людей). Можна було б сказати, що тоді місто почало вимирати, але ні – тоді воно ще дихало, хоч і задушливо. Людей стало обмаль, і, що цікаво, зустріти когось, хто посміхався, було дивом. Причин для посмішки не лишилося. 

По-справжньому Покровськ затих тоді, коли ранковий, вечірній чи нічний обстріл став черговим. Ті, кому місто боліло навіть в евакуації, перестали вдивлятися у зведення новин і фотографії. Комусь було надто тужливо вдивлятися у фото, хтось таки зміг розпочати нове життя (чи його частину) в іншому місті. Іншим було страшно побачити на світлинах свій будинок і розпатрані речі, залишені «тимчасово». Тоді Покровськом ще їздили машини й ходили люди, які запевняли, що все переживуть і нікуди не виїдуть. Деяких із них я потім бачила на фотографіях «Білих янголів», правоохоронців, які документували злочини росіян, і волонтерів. Деякі з них були неживі і їхні тіла забирали, щоб поховати вже в іншому місті, чужому для них. 

Спостерігати за цим було трохи боляче, бо я знала, що колись теж поїду звідти. Це сталося трохи раптовіше, ніж у багатьох із тих, за евакуацією кого я спостерігала. Просто одного дня поїхала потягом з Покровська, а повернутися назад не змогла – евакуаційні рейси скасували, місто перейшло в оборону. На Донеччину я тоді повернулася уже в Краматорськ, який теж здавався чужим і нерідним. 

Речі, які я не забрала, бо Покровськ закрили на в’їзд, щоб зберегти людські життя 

Востаннє я була в Покровську на початку весни 2025 року. Майже випадково заїхала з друзями, які заїхали взяти «крайні» речі в евакуацію. Ми жартували з того, що забобонно боїмося називати їх останніми, бо ще хочемо повернутися. Але то був таки останній заїзд. Я не впізнала райони, в яких жила, і не побачила свого під’їзду. Його просто не було, на тому місці лишилася груда бетонних уламків. Під нею мають лежати кросівки, що я планувала забрати «наступного разу», і піжама. Ще там лишилася переноска для вуличних кошенят, яких не встигла евакуювати (замість мене це вже робили зооволонтери під дронами), і патч «незламний Покровськ», який загубила між стіною й тумбочкою. І, можливо, під тими руїнами лишилася моя мрія жити в Донецькій області, з якою я зріднилася вже тоді, коли її вбивали. 

Покровськ таки зламний. Зламаний, побитий, закатований, посірілий і згорьований, з присмаком обвалених будинків і диму від прильотів. І все ж сподіваюсь, що колись повернусь туди й знову побачу, як він почне оживати. 

Текст: Аліна Євич
Фото: Андрій Дубчак, Надія Карпова

***

У цьому блозі репортери Frontliner діляться спостереженнями та думками про те, як повномасштабна війна змінила їхні рідні міста. Блог – це персональні рефлексії і особистий досвід, що може не співпадати з баченням редакції та читачів.