Одеса. Наше море – наша сила

Про одеситів є стереотип. Коли вони  приїжджають до інших міст України, кажуть: «У вас гарно. Але немає моря». Я довго думала, що це – точно не про мене. В університеті в Києві одногрупники запитували: «Як ти залишила Одесу, навіщо?». Я відмахувалась, мовляв, що мене там тримає? Це місто із жахливою транспортною інфраструктурою, занедбаною архітектурою. Ще й Труханов. 

– Ну а море?, – продовжували співрозмовники. 

– Що, море? Я більше ліс люблю, – відповідала. 

Тоді я не здогадувалась, що росіяни почнуть проти нас велику війну, і Одеса стане для мене найважливішим містом у світі. 

Які вони, діти моря?

Дітей з Одеси легко впізнати за засмагою, що тримається на шкірі до Нового року. Залишається пережити пів зими, трохи весни і знову малі повертаються на море й до свого звичайного вигляду. Дехто з них, можливо, не вміє плавати, але все одно весь відпочинок просидить у воді. Вийде хіба, щоб зʼїсти величезний помідор сорту «Мікадо», рясно посипаний сіллю з коробки для сірників. І впʼється в солоний помідор ще більш солоними від морської води губами.

Ще одеські діти не знають значення деяких слів, але глибоко їх відчувають, на трансцендентному рівні, наче релігійні концепції. Цимес, ракушняк, рапани. До речі, про рапанів: «По чом продають?». Крім них, на будь-якому пляжі можна було купити креветки, пахлаву та кукурудзу. Можна і нічого не купляти, а шукати мідії просто на брилах в морі. 

Моя сімʼя з року в рік ходила на один пляж, хоча в Одесі їх – безліч. На Відраду. Там є великий жовтий камінь, біля якого всі фотографуються. Зрідка ми ходили на Ланжерон – найближчий пляж, якщо їхати з центру. Він мені найдужче запамʼятався через місцеву зірку. Усе літо і оксамитовий сезон у вересні-жовтні там відпочивала бабця з яскравим волоссям неприродніх кольорів. Малинове, салатове, але інших барв я не застала. Її зачіска стирчала вгору трикутником. Пасувала до верху купальника з трикутними чашками. Побачити бабцю двічі за день, на пляжі та вже дорогою додому, було дивом. Щасливим знаком. 

Я була такою дитиною – мій світ обертався навколо моря. Але підлітком чомусь так сильно хотіла відкараскатись від цієї ідентичності. Мій трепет до моря повернувся лише після початку повномасштабної війни. 

Напередодні шторму 

У День Незалежності 2021 року в Києві, на Хрещатику відбувся великий і щемкий парад. Я ж була в Одесі, де свято приймало море. На хвилі вийшли десятки бойових кораблів. Винищувачі проносились на низькій висоті, вистрілювали теплові пастки – це тамувало подих й викликало усмішку. Морпіхи десантувалися з українськими стягами. Ніхто не знав, що це було останнє безтурботне літо. І що згодом кораблі, літаки і десант набудуть інших значень.

Шторм, затишшя і знову шторм 

З повномасштабною війною усі важливі події знову почали розгортатися в морі. Як це було в дитинстві. Щодня одесити виходили на пляж та збирали пісок для укріплень міста. Інші – розпочали масове виробництво коктейлів Молотова, щоб зустріти «russo turisto».

Пляжі довгий час не були доступні для відвідування. Влітку 2022 року курортний сезон так і не розпочався через очевидні причини. В мене зʼявився страх, що більше ніколи не побачу Чорне море.

Росіяни залишили спроби десантуватися на узбережжя. Наступного літа обласна влада відкрила пляжі. З кожним сезоном туристів приїжджало усе більше, а літо 2025 року побило рекорди. Загроза з повітря змушує підніматись, збирати парасольки та йти геть лише одиниці відпочивальників.

Вночі море першим зустрічає ворога. Після нічних поєдинків ППО з ракетами та дронами одесити йдуть до узбережжя і медитативно ловлять рибу, ніби кілька годин тому не були під прицілом «русской рулетки».

За останні два роки відкрилось кілька нових інклюзивних пляжів. До моря приїжджають ветерани і на кріслах колісних перевіряють доступність рекреаційної зони. Під охороною патрульних катерів торговельні судна і далі заходять в порт, хоча ризик російського удару надзвичайно високий. Наші міста намагаються прорватися вперед, у майбутнє, коли Росія прагне відкинути нас на століття назад.

Здається, одеські діти вже не такі обпалені сонцем. Можливо, зараз не той час, щоб постійно ходити на море. Причина точно не в страху – мої батьки взагалі йдуть на подвірʼя, щоб виглядати «Шахеди». Але у них завжди буде море. У якому, крім водоростей, риб та медуз ще довго будуть ховатися водні міни, химерною формою схожі на вірус.

Море зберігає памʼять про подорожі давніх греків, панування османів, облогу Одеси під час Другої світової. А тепер ще й про нічні дуелі з високоточними ракетами та сучасними дронами Росії. Десь серед всіх цих доленосних подій хвилі закарбували памʼять про те, як я на них стрибала.

 

Текст: Діана Делюрман
Фото: Тимофій Мельников

Читайте також — Горлівка, яку я люблю та не пам’ятаю