«Не сьогодні – значить наступного разу»: як рідні чекали 72-й обмін військовополоненими
До лікарні підїжджають карети швидкої допомоги, з них змарнілих людей пересаджують у колісні крісла. Змучені російським полоном українці поки не в силах без допомоги подолати відстань від авто до приміщення. Так під час 72-го обміну напередодні Великодня з російського полону повертаються 182 українці. Більшість із них перебували в полоні з 2022 року. Поки одні родини вперше за роки обіймають рідних на території лікарні, інші продовжують чекати у надії на сповіщення. Про перші емоції після звільнення – у матеріалі Frontliner.
За кілька годин до 72-го обміну військовополоненими місце очікування біля лікарні перетворюється на простір напруженого мовчання, коротких діалогів і постійного очікування SMS: «Захисника звільнено з полону». Тут збираються родини з усієї країни – ті, хто чекають на своїх рідних, які перебувають у російській неволі.
Люди приїжджають заздалегідь: орендують житло, домовляються між собою про дорогу, підлаштовують життя під ці кілька днів очікування. Вони добре знають цей ритм – від надії до розчарування і знову до надії.
Дружина військовослужбовця 101-ї бригади Генерального штабу, який потрапив у полон ще позаминулого року, каже, що цього разу відчуває особливу тривогу, хоча пояснити її не може. Сьогодні вона не побачила очікуваного сповіщення, але все одно залишається тут.
«Я дуже чекала сьогодні, але не дочекалася. Буду чекати завтра», – говорить вона.
Разом із нею діти: рідна донька і ще п’ятеро дітей, яких вона взяла під опіку. Найменшій два з половиною роки. Це їхній перший спільний приїзд на обмін. Діти не хочуть залишатися осторонь – стоять поруч із дорослими, дивляться на військових, яких привозять і емоційно реагують. Найважче, каже жінка, було, коли вони побачили поранених, яких доправляють на швидких.
«Діти плакали, але я змусила їх піти сісти подалі, щоб не бачити це все, щоб вони свої серденька не краяли, щоб не засмучувалися, не нервували», – говорить вона.
Чоловік зник у листопаді 2024 року під час виконання бойового завдання. Наприкінці грудня з’явилося відео, яке підтвердило, що він у полоні. Відтоді прямого зв’язку з ним не було – лише ще одне відео у січні, де він виглядає виснаженим і говорить, що чекає на обмін.
«Мамо, я не знаю, коли подзвоню»
Поруч чекають й інші родини. Людмила Пляшечник чекає на сина, який зник у березні 2025 року. Жодної підтвердженої інформації про нього досі немає. Вона приїжджає на обміни не вперше і каже, що вже не рахує, скільки разів була тут.
Востаннє її син, Анатолій Рак, вийшов на зв’язок 11 березня 2025 року. Він написав коротке повідомлення:
«Мамо, я не знаю, коли подзвоню».
Це була остання фраза, яку мати отримала він сина. Він служив медиком. За словами Людмили, не розповідав зайвого – не хотів її хвилювати. Уже після зникнення сина їй сказали, що вони з побратимами були на спостережному пункті, коли росіяни активно скидали вибухівку з дронів. Відтоді жодного прямого зв’язку з ним не було. У військовій частині говорять про високу ймовірність того, що військовий у полоні. Саме за цю версію Людмила тримається.
Жінка розповідає, що на момент зникнення сина його дружина була вагітна. Донька народилася вже після цього. Сьогодні їй сім місяців.
«Він її назвав Алісочка», – з теплотою каже Людмила.
Сина жінка описує як людину, яка свідомо зробила свій вибір. Каже, він не розглядав можливість залишитися осторонь.
«Він сказав: «Я не буду ховатися. У мене є жінка, у мене буде дитина. Я маю захищати країну», – згадує жінка.
Зараз Людмила приїжджає на кожен обмін і чекає. Як і інші родини, вона не має точної інформації – лише припущення і надію.
«Вірю, що він повернеться. Не сьогодні – значить наступного разу. Але повернеться», – говорить мати.
У цей час на територію лікарні заїжджають три карети швидкої допомоги. Везуть важкопоранених бійців. У реанімації їх приймають у різному стані – часто виснажених, іноді настільки знесилених, що вони ледве можуть говорити. Медсестра Людмила Петрушанко працює тут багато років і каже, що емоційно це дуже важко.
Плачу постійно. Це великий душевний біль. Коли вони розповідають,
як з ними поводилися – це жах,
Людмила швидко підходить до кожного з поранених, допомагає перекласти їх на каталку і супроводжує до лікарні. Жодної паузи, щоб просто поговорити або перепочити. Лише на секунду медсестра дозволяє собі більше, ніж просто медичний протокол: знімає маску, нахиляється і цілує пораненого захисника в щоку.
«Я вже багато років тут працюю. Якби я не любила медицину – я б тут не працювала», – каже Людмила про свою роботу зі звільненими з полону.
«Я щасливий, що моя дитинка вдома»
Серед тих, хто приходить на обміни, є і люди, які вже дочекалися своїх рідних. Іван Роман отримав звістку про звільнення сина, також Івана Романа, з полону 5 лютого 2026 року. Тепер вони приходять разом – уже не чекати, а підтримувати інших.
Я не хочу сюди більше ходити, але буду ходити, поки будуть хлопці наші там.
Я хочу, щоб це все скінчилося, і щоб ми сюди вже ніколи
не ходили з такого приводу,
Чоловік додає, що добре пам’ятає цей стан невизначеності і знає, наскільки важливо просто бути поруч:
«Я щасливий, що моя дитинка вдома. Він зараз з нами, ось, коло нас. Радість велика. І хочеться, щоб ця радість була у всіх цих людей, які чекають».
Про першу зустріч із сином після звільнення батько говорить стримано. Каже, що розмов було багато, але частину тем вони свідомо оминають. Водночас зізнається, що є речі, які сильно зачепили. Під час зустрічі з Іваном він побачив на його тілі сліди, що спочатку сприйняв як родимки.
Виявилося – сліди від шокера. Їх дуже багато. По всіх руках, по спині.
Я просто не можу уявити, що він переживав, тому я цю тему закрив,
Про майбутні плани сина Іван не розпитує. Каже, що той не хоче про це говорити.
«Поки що ось машину купив. Далі про плани не говорить. Каже: якщо скажеш комусь свої плани – не здійсняться. Тому не будемо. Як здійсняться, розкаже», – переказує він слова сина.
Особливий обмін
До лікарні заїжджають чергові автобуси. Родичі, які стоять вздовж дороги, намагаються впізнати своїх близьких у вікнах.
«Дівчата, не бачили мого?» – запитує жінка, показуючи фотографію на екрані телефону.
Цього разу для кількох родин очікування завершується. Вони впізнають тих, на кого чекали, і намагаються протиснутися до них серед юрби, щоб обійняти і сказати декілька слів.
Особливість цього обміну в тому, що майже всі звільнені перебували в полоні ще з 2022 року. Серед них – 25 офіцерів, яких раніше російська сторона відмовлялася віддавати. Більша частина звільнених потрапила в полон під час оборони Маріуполя. Також додому повернулися військовослужбовці Національної гвардії, яких захопили під час окупації ЧАЕС у перші дні повномасштабного вторгнення.
Вік звільнених – від 22 до 63 років. Серед них військові різних підрозділів: Військово-Морських Сил, Сухопутних військ, ТрО, ДШВ, Повітряних Сил, Національної гвардії та Державної прикордонної служби.
Окрім військових, повернулися і 7 цивільних, яких утримували з 2022 року. Усі звільнені пройдуть медичний огляд, лікування та реабілітацію після тривалого перебування в полоні.
