Дерева життя, народжені з уламків: мисткиня створює мозаїки зі скла, вибитого російськими ракетами
Художниця Валентина Гук прикрашає вулиці Харкова власноруч створеними мозаїками. Сьогодні на будівлях міста висять уже шість візерунків створених з уламків вікон, що не витримали російських обстрілів. На кожну з них Валентина витрачає кілька тижнів кропіткої роботи, починаючи від пошуку скелець на руїнах та закінчуючи їхнім складанням у незвичні «пазли». Як гострі уламки під тендітними пальцями стають «голосним» вуличним мистецтвом, мисткиня показала для Frontliner.
«Я завжди хотіла зробити якийсь стріт-арт для міста, і з початком повномасштабного вторгнення бажання зросло. Я була переконана: треба показувати, як через війну ми втрачаємо історичні цінності, травмуємось, в чомусь ламаємось, бо нас намагаються знищити, але попри це не втрачаємо себе і продовжуємо жити й боротись за своє у всіх аспектах. Мені відгукувався цей поштовх, але я ніяк не могла знайти ту саму нову ідею. Просто малювати на стінах було не цікаво. А потім стався приліт майже під моїми вікнами. Мій балкон вибуховою хвилею винесло всередину квартири. Кілька днів я тоді жила в друзів і не бачила, що з моїм домом – боялася прийти й побачити, що від квартири нічого не лишилося. А коли зважилася, побачила на моїй підлозі скло від мого ж балкону. І в той момент зрозуміла, що все – це воно», – пригадує Валентина Гук.
Технічні момент створення арт-проєкту дівчина продумувала вже дорогою в будівельний магазин – часу на «зважити та продумати» вона не закладала, вирішивши того ж дня почати роботу над мозаїкою.
«Вдома я не думала, що мені треба була ідея, я загорілася. Тому вже йдучи в магазин думала, що, мабуть, потрібна штукатурка для плитки, клей. Першу мозаїку я зробила для себе. А потім кілька місяців думала, як проєкт масштабувати на Харків. Тобто як зробити візерунки водо- та морозостійкими, як це має виглядати саме на вулиці, як створити візерунки за мотивами наших історичних розписів», – каже мисткиня.
Скло – з будівель, знищених російськими ракетами, які мали б жити далі.
Скельця під руками художниці вже не ранять шкіру – Валентина навчилася працювати з ними, не проливаючи своєї крові.
«Розгортаю, обираю, натискаю і беру в руки», – пояснює дівчина.
Уламки для вітражів вона перебирає та навіть миє руками, не використовуючи рукавичок – вони заважають у процесі. Після стількох мозаїк порізатися досить важко – для цього потрібний не просто необачний, а навмисний рух. Щоправда, від мікропорізів Валентина не застрахована. Але зізнається, що вони її не бентежать.
Скельця в усіх чудернацьких формах, що можна побачити в мозаїці Валентини Гук, «самобутні» – мисткиня не змінює їхніх форм, майже не змінює кольору (лише акценти підмальовуючи синім чи чорним). Тож процес викладання візерунка досить втомний – до двох діб роботи руками. Великих деталей у мозаїці небагато, тож драматичність підсилюють дрібні уламки й витрачені на них зусилля. Загалом же кожна мозаїка «коштує» художниці до двох тижнів роботи.
«У мене не було ідеї зробити мозаїку з будь-чого. Скло, з якого формуються візерунки, зі знакових будівель – Держпрому, Палацу Праці, будівель, які знищили ракети по вулиці Чернишівській та проспекті Незалежності. Тобто з локацій, які люди знають і які їм болять, які мають цінність і мали б жити далі», – каже художниця.
Водночас Валентина Гук думає, що мозаїки проєкту «Дерево життя» навряд чи залишатимуться довго на вулицях Харкова – все ж це стріт-арт, і він має «жити дуже швидко, але дуже яскраво», замість «жити вічно». Тож якщо в моменті для містян або гостей міста візерунки зі скла відгукнуться і викличуть бодай якусь емоцію – це буде саме те, чого вона хотіла досягнути, порпаючись в уламках скла поблизу руїн.
«Буває, люди не розуміють, для чого я це зроблю – збираю скло, порпаюсь в уламках, розвішую мозаїки по місту. Я намагаюся пояснювати, що це – арт-крик про життя, якого нас намагаються позбавити росіяни. Хтось це сприймає й розглядає мозаїку, а хтось категорично проти, аби я її вішала на будинок, де ця людина живе», – зауважує мисткиня.
Харків’янка додає: мозаїкою, що створена з уламків історії та ракетних ударів, без повномасштабного вторгнення вона б не почала займатися. Проте зараз це має величезний сенс – щонайменше аби люди бачили, що з болю можна зробити щось унікальне та яскраве, а не просто жити з ним.
«Проєкт «Дерево життя» – частина нашої боротьби за етнічність, за Україну, яку намагаються знищити окупанти. Насичена цінність мозаїки зовсім не у візуалі, а в суті. Нас знищують, а ми створюємо», – пояснює Валентина Гук.
Текст: Аліна Євич; Фото: Маргарита Фаль
Читайте також — «Мене били за слово «жменька». Як оборонець «Азовсталі» Олександр Савов пережив майже три роки російського полону
