Між болем і мовчанням: як не зламати людину словом

Війна лишає невидимі рани. Розмова з ветеранами чи цивільними, які бачили фронт, – наче ходіння по мінному полю: одне необережне слово може раптово запустити біль. Водночас довіра та відчуття безпеки є ключем до будь-якої розмови. Однак війна – це постійна небезпека, тому травмованим бойовими діями людям важко довіряти незнайомцям і відчувати себе захищеними. Адаптація до мирного життя для таких людей теж стресова й не схожа на «відпустку». Саме тому розмова з ними вимагає чутливості, поваги та уваги.

Як уникнути психологічного травмування

Щоб не поранити людину, яка вже пережила горнило війни, доречно дотримуватися таких правил:

• Спочатку запитайте дозвіл і прислухайтеся. Не починайте розмову про фронт, не дізнавшись, чи людина готова. Також поставте себе на її місце: якщо запропоноване питання викликає у вас дискомфорт, так само може бути і для неї. Якщо тема болюча, дайте людині право промовчати.

• Формулюйте запитання дбайливо. Уникайте прямолінійних і нав’язливих питань про втрати чи травми. Наприклад, замість «Вам вдалося вижити?» чи «Вас били?» краще сказати: «Який момент був найскладнішим у ті дні?» або «Про що ви думаєте, згадуючи полон?». Таке м’яке формулювання дозволяє співрозмовнику самому вказати межі відкритості.

• Переключайтеся на сьогодення й позитив. Якщо від подій уже минуло багато часу, поговоріть про нинішнє життя людини: її справи, досягнення, те, що може викликати усмішку. Варто цікавитися, чим людина займається зараз, щоб показати, що у неї є життя після війни.

• Пропонуйте підтримку, а не кліше. Замість універсальних фраз «Усе буде добре» чи «Я тебе розумію» краще запитати прямо: «Чим я можу допомогти?» або «Що тобі потрібно?». Слухайте уважно: якщо співрозмовник говорить багато – не перебивайте; якщо замкнувся – зачекайте, але дайте зрозуміти, що ви поруч.

Ветерани та постраждалі від бойових дій – люди з непересічним досвідом. Активне слухання без оцінок – ключ до безпечної розмови.

Принципи для журналістів, доречні для всіх

Журналісти, які розповідають про людей з бойовим досвідом, мають бути надзвичайно обережні. Ось кілька базових принципів:

• Не нашкодь. Дотримуйтеся журналістської етики: ніяких сенсаційних гачків на чужому горі. Не публікуйте фото трун або крупні плани рідних у сльозах. При описі втрат слід пам’ятати правило «не нашкодь», нагадує Інститут масової інформації. Якщо сумніваєтеся, чи варто щось публікувати, уявіть себе на місці родини загиблого.

• Поважайте приватні кордони. Не ставте нав’язливих питань про особисте життя, політику, релігію чи тілесні травми. Експерти радять уникати чутливих тем і не порівнювати різні досвіди. Надмірне розпитування лише відчужує.

• Уникайте стереотипів і героїзації. Не подавайте ветерана виключно як супергероя чи жертву. Такий образ формує «іншого» серед нас. Краще показувати людину: наголошуйте, що ветеран – звичайна людина з досвідом війни, якій потрібна увага й вдячність.

• Надихайте надією. Слова можуть зменшувати тривогу. Позитивні медіа-історії допомагають зняти тривожність і страх ветеранів про повернення до цивільного життя. Розповідайте про успішну адаптацію й нормальне життя після війни – це дає віру у майбутнє.

• Вчіться в експертів. Використовуйте напрацювання фахівців і самих ветеранів. Наприклад, Український ветеранський фонд разом із Міністерство у справах ветеранів розробило рекомендації «Як писати про ветеранів», щоб допомогти медіа працювати етично.

Дотримання цих правил допоможе як ветеранам так цивільним травмованим бойовими діями зрозуміти – це наші сусіди і друзі, які заслуговують на підтримку та повагу, а не на стереотипи.

***
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте також Жити знову: інвалідність, війна і нова архітектура українського простору | ОГЛЯД