«Мілфа» дає окупантам жару – 80-річна гаубиця М-114 під Покровськом

Ніч. Попід стелею бліндажа бігають миші. Тишу розбавляє тихе «піу-піу» – хтось із хлопців грає на телефоні у «стрілялки», лежачи на своїх нарах. Звуки ігрової стрілкотні переплітаються зі звуками реальних вибухів чогось важкого.

Ще кілька годин тому можливість потрапити на позиції висіла під питанням. Маскувальну сітку, що прикриває гармату, підпалив ворожий FPV. Хлопцям довелося гасити пожежу, а потім довго і напружено чекати в укритті. Якщо би позицію «спалили», то впродовж години туди полетіли би й інші дрони і снаряди, аби знищити її остаточно. 

Екіпаж, де один вартий двох

Того вечора по позиції більше не прилітало. Однак прилетіло по автівці суміжників, що проїжджала повз. Пікап перекинувся і впав у протитанковий рів глибиною два з половиною метри. Пасажири, на щастя, живі, але контужені, прибігли до гармашів-єгерів. У бліндажі вони дочекалися автівки, яка вивезла їх у найближче село. 

Вранці, дочекавшись «чистого» неба, артилеристи пішли оглядати збитки і латати пробоїни. Від вогнегасника все вкрите білим, ніби памороззю. По ходу показують гармату і розповідають про її особливості: ось прицільні мітки, їх називають гривнями і копійками, тим часом як у противника аналогічні мітки називають рублями.

Командир гармати Роман з позивним «Костиль» розповідає про особливості М-114. Гармата 155-го калібру, стріляє на 14,5 км. За технічним задумом її екіпаж має складатися з 12 осіб, однак тут цілком справляються шестеро. Роман запевняє, що більше й не треба:

«Це ідеальний розрахунок. Всі знають, що мають робити. Всі по черзі все роблять, як це має бути. Незручно трошки тим, що повністю вся робота ручна. Тобто люди самі її з рук заряджають, досилають снаряд. Тяжка, немає допоміжних деяких деталей, як на інших формах є допоміжні колеса на станинах. Тут доводиться вручну її таскати. А снаряд важить від 42 кг до 44», – говорить військовий.

Гармата може здійснювати два постріли на хвилину, однак гармаші кажуть, що роблять і більше. Через це її доводиться частіше чистити і змащувати оливою. Дається взнаки і вологий клімат – гармата не надто пристосована до таких умов. Здебільшого вона працювала у В’єтнамі та Іраку. Стріляють здебільшого вдень, по кілька разів. Іноді робота буває настільки інтенсивною, що за два тижні йде 197 снарядів. Часом аеророзвідка скидає гармашам відео з особливо ефектними влучаннями. Їх це радує і мотивує.

«Синька», що «бруднить» небо

Через поважний вік гармату називають «Мілфою» або «Бабцею». Типовами цілями «Мілфи» є ворожі мінометні розрахунки, піхота, склади. Якось пощастило знищити розрахунок дронщиків, які саме в той момент працювали по суміжниках. 

Хлопці чистять і натирають гармату, латають сітку стяжками, а також лагодять балку, котра теж постраждала. Паралельно слухають рацію і спостерігають на небом. FPV можна вирахувати лише на слух. Кілька разів чути тихе дзижчання, однак на безпечній відстані.

Все більше з’являється і розвідувальних, і розвідувально-ударних дронів, таких як «Молнія», «Гербера».

Військові між собою називають FPV «синькою» – через те, що в темряві дрон світиться синім. Тож народний вислів «синька – зло» у контексті війни набуває нових сенсів.

Однак у цей день команда на роботу все ніяк не надходить. Причина – не відсутність цілей, а надто «брудне небо». «Костиль» визнає:  працювати стає важче з кожним днем:

«Наш квадрат починають все більше і більше прочісувати. І FPV-шок з кожним днем все більше і більше, і відпрацьовують вони, як би це прикро не звучало, все краще і краще. Часто буває, що нам видають координати, ми починаємо працювати, залітає дрон. І ми ніби щось вразили, але починаються обстріли, починають активно працювати FPV-шки ворожі і нам вже банально не до того, щоб дізнаватися, по чому ми стріляли. Нам аби вберегти життя», – говорить командир гармати.

З нашого боку, дрони працюють в першу чергу «очима» – на такі великі відстані без них навестися було би значно складніше. Також у цих краях працюють дрони-перехоплювачі та підрозділи РЕБу. Останні, втім, стають безсилими, коли йдеться про «синьку» на оптоволокні. За словами артилеристів, тут проти них працює російський підрозділ «Рубікон» – елітна структура РФ у галузі дронів.

В певний момент надходить довгоочікувана команда до роботи. На те, щоб вдягти броніки, каски і вибігти з бліндажа, йде менше хвилини. Над гарматою піднімають частину сітки, хтось тягне «кабанчика» – так називають снаряди. Група працює з чіткістю годинникового механізму. Однак на етапі наведення звучать команди «Відбій» та «В укриття». Знову загроза в небі. Усі повертаються в бліндаж.

Бліндаж також виритий із урахуванням загрози FPV. Важкий килим на вході, який має спинити FPV, вузькі і покручені коридори. Один веде в «спальню», інший – на «кухню».

Вночі ворог здебільшого «кошмарить» КАБами. Іноді падає близько. Хлопці кажуть, що до цього страху звикнути не вдається.

Перше влучання – як перший поцілунок

У бліндажі всі повертаються до фронтової рутини: розмов, перегляду соцмереж і кавопиття. Виникає спокуслива ідея – зняти РЕБ із даху автівки суміжників, яка перекинулась поряд напередодні ввечері. А може ще й колеса. Адже все одно служити вона більше не буде, рано чи пізно її знищать – противник або ж свої. Але здійснити це складніше, ніж здається, адже за мінімальний проміжок часу довелося би спуститися у рів, якимось чином підняти РЕБ нагору і вибратись самим.

Знову-таки, заважає стабільно «брудне» небо. Тож хлопці відкладають цю ідею і розповідають свої історії. Свою службу «Костиль» починав у 2022 в групі ППО на заході країни, звідки він родом. А рік тому його перевели у 152-у бригаду. Він мав потрапити у піхоту, але світ послав своєрідний знак:

«Я знаю, що мені віддають групу, я лідер групи, ми маємо злагодитись, потім виходити на вихід в окопи. І тут мені попадає в руки компас, як я пізніше дізнаюсь, артилерійський компас. Думаю, для чого ж мені, піхотинцю, артилерійський компас? За три дні мені дзвонять з мобільної роти і питають: «Ти не хочеш попасти в артилерію?» – згадує військовий.

Він пройшов навчання за фахом навідника. Вчитися працювати саме з цією гарматою їздив аж у Португалію. Вважає, що іноземні фахівці мало що змогли дати українським воїнам, загартованим практикою щоденних боїв. Після навчання підрозділ пройшов злагодження і вийшов на бойові.

Я думаю, що будемо згадувати завжди перше ураження, рознесли величезний будинок з ворожою піхотою, оце було круто.

«Костиль» згадує радість від першого влучання гармати:

«Коли ми вийшли на бойові, почали тільки стріляти. І нам кажуть, четвертий постріл, хлопці, стопроцентне попадання! Нам скидають відео, як ми попали. Думаю, артилеристи всі будуть згадувати свої перші попадання», – ділиться Роман.  

Він каже, що найважче дається розлука з домом і рідними. А по службі усе більш-менш рівно. Гармашів міняють кожні 5-7 днів, і останній день перед відпочинком зазвичай найважчий.

Cкиди, дрони – все летіло на наші позиції так, що не було можливості нам передати їжі.

На відміну від побратима, Юрій, номер обслуги з позивним «Одісей», устиг повоювати в піхоті. Одного разу «застряг» на позиціях на 25 днів – обстановка не дозволяла поміняти піхотинців:

«Ми десь 10 днів пробули на позиції. Одного «затрьохсотило» вночі скидом, і ми залишилися з побратимом вдвох. У нього іще в нозі стояла пластина титанова. Йому було важко. І ми і один одного міняли, чергували на СП-шці по чотири години. Було дуже нам важко. І нас дуже обстрілювали мінометкою. Навіть дронами не можна було», – згадує вчорашній піхотинець.

Під час іншого виходу «Одісей» ледь не згорів, чергуючи на спостережному пункті – позицію намагалися підпалити скидами з дрона: 

«Я чергував, 11 година дня була, і іскорки такі біля входу зайнялися, підпалило дроном. Добре, що я в паніку не кинувся, взяв себе в руки і прикинув, що якщо зразу почну вибігати, загинуть можу. Так я скільки міг, притиснувся назад до стіни, і вичікував, думав, може дрон подумає, що нікого немає, і полетить. Але він все одно палив, я бачу, уже виходу нема, ще трохи, і вже я буду горіти. Зібрався, з усієї сили до бліндажа добіг, аж «рибкою» туди занурився, і доля секунди – зразу вже вхід у бліндаж горів у мене», – розповідає Юрій.

За деякий час запропонували перевестися в артилерію, і він погодився. Цей вихід – перший для нього після навчання. Новою роллю наразі задоволений:

«Більше подобається, звісно, в піхоті набагато складніше. Моя функція – заряджати пороха. Дружній колектив, розрахунок, якщо щось не знаєш, то підкажуть, плюс забезпечення краще, і трошки безпечніше», – ділиться враженнями «Одісей». 

Свій позивний він отримав за походження з Одещини та численні переміщення – всього за рік служби довелося побувати і в Чернігівській, і в Хмельницькій, і в Миколаївській, і в Донецькій областях: «То туди, то сюди – точно як Одісей!» – сміється військовий. 

До мобілізації Юрій працював комплектувальником товарів на складах. Він має п’ятеро дочок та невеличку ферму під Києвом. Каже, що дружині і дівчатам дуже важко фізично самим давати раду, тож, коли приїздив у відпустку, то замість відпочинку робив важку фізичну роботу, яка не під силу його рідним.

«Гармата, постріл!»

Команду працювати дають аж під вечір, майже у сутінках. «Мілфа» піднімає гігантский «хобот», хтось диктує задані координати. Звучить команда «Гармата, постріл!», і «кабанчик» летить у бік невидимої цілі. Звук від 155 калібру потужний, однак гармаші не користуються активними навушниками чи берушами – кажуть, їхні барабанні перетинки уже адаптувалися. Після третього пострілу над гарматою чути характерне дзижчання FPV. Усі ховаються під сітку, гармату маскують. Гармаші пригинаються і прикривають голови руками, очікуючи вибуху. Та на щастя, його не стається. Згодом хлопці пояснюють, що сітка захистила би лише від прямого влучання, однак, якби дрон таки вибухнув, поранень і контузій було б не уникнути.

Щойно загроза минула, роботу продовжили. Останній із п’яти пострілів був значно потужнішим за решту – звукова хвиля ніби пройшла крізь тіло. «Костиль» пояснює, що причина такої різниці – інший порох: 

«Тобто пороха, вони і різної якості, різного виробника, різної комплектації. Є пороха такі, як гранули, не більші за ніготь на пальцях. Перші постріли були порохами, що діляться на п’ять мішечків, і оце всі п’ять мішечків стріляли. А останній постріл, він був інакший, ми стріляли порохами, які називаємо «спагетті» – довгими порохами, суцільними, які не поділені на мішечки», – зазначив Роман.

Того дня хлопці мали їхати на відпочинок. На позицію мали спочатку завести БК, а потім іншу зміну. Однак, коли автівка з боєкомплектом уже наближалася, FPV підпалила машину суміжників, з якої так і не встигли зняти РЕБ. Машина палала, як спомоскип. Те, що мало відбуватися в темряві, відбувалося при світлі полум’я.

Хлопці так поспішали розвантажити небезпечний вантаж, що хапали 43-кілограмові снаряди поодинці, хоча зазвичай їх вантажать по двоє.

Однак лиха не сталося, автівка благополучно рвонула в ніч по бездоріжжях, аби привезти зміну. Наступної ночі гармаші спатимуть не на дерев’яних поличках, а у відносно комфортних умовах одного з прифронтових населених пунктів. Тільки «Мілфа-Бабця» не матиме вихідних, дев’ятий десяток років знову виконуючи команду, що чула різними мовами у різних куточках світу: «Гармата, постріл!»

 

Текст: Олена Максименко
Фото: Маргарита Фаль

Читайте також — Якщо сильно хочеш жити, то виживеш – як воює «Коршун», 21-річний піхотинець