«Я тут, щоб люди не почувалися кинутими» – чому прифронтовим регіонам змушені допомагати медики-волонтери з Києва

Повний автобус медиків на виїзді з Київщини наповнюється оплесками. Розпочинається знайомство команди з їхньою місією. Капітанка виїзду, терапевтка Ірина Власенко дає настанови: 

«Ті, хто  відповідають за реєстрацію пацієнтів, ви – перший бастіон фортеці в нашій місії. Питаєте, що турбує і далі відправляєте людей суто по скаргах. Не більше 3 лікарів на одну людину. Оплески! Пане хірург, ви робите УЗД не всієї бабусі, а лише за показами, бо захлинетесь. Оплески! До неврологині теж, будь ласка, записуйте людей помірно, бо у всіх скарги переважно неврологічні, а людина в нас одна. Оплески!» – щоразу гучніше Ірина вигукує команду аплодисментів, даючи настанови своїй команді.

Їдуть 19 медиків. Усі вони працюють в державних та здебільшого приватних лікарнях Києва й області. Але щовихідних в межах волонтерської місії FRIDA виїжджають в прифронтові регіони, щоб допомогати цивільному населенню, яке не має доступу до якісної медицини. Більшість лікарів у цій місії є пересленцями з окупованого нині Мелітополя Запорізької області, тому їм особисто знайома проблема відсутності медичної допомоги. 

Цього разу місія прямує до прикордонної Сумщини, в Шосткинський район. Бойових дій в цій місцевості немає, але щоденно росіяни обстрілюють інфраструктуру. 

Проїхавши довгі ліси, що буквально межують з Росією, волонтери добрались до місця ночівлі. Вже ніч. Медики сідають вечеряти після дороги. Та спершу вишукуються за столами шкільної їдальні, утворивши зі своїх тіней тунель, і вшановують хвилиною мовчання всіх загиблих захисників завдяки яким ця місія можлива. А вже потім, приступаючи до трапези, розглядають атмосферу старої їдальні з плафонами, які здебільшого не світять та різьбленими з дерева картинами. За вікном тим часом чути роботу протиповітряної оборони на околицях села.

Мобільна поліклініка у школі Сумщини: чого чекають від медиків з Києва

Школа та дитячий садочок в селі Ображіївка, що за 50 кілометрів від кордону з Росією, розташовані в одному приміщенні. Цими вихідними вони набувають вигляду поліклініки. Кабінети початкових класів стають приймальнями лікарів. А у роздягальні дитячого садочку облаштовують кабінет УЗД. Коридори школи наповнює черга пенсіонерів. На реєстрації їх вислуховують медичні працівники, щоб направити до інших лікарів. А під дитячими малюнками у фойє розкладають медикаменти.

В корпусі дитячого садочку, посеред рожевої кімнати з ліжечками, хірург та гастроентеролог облаштовують зі стільців кушетку для прийому. Пацієнти уже займають чергу до них, розташувавшившись на низенькій лавці в коридорі. Більшість пацієнтів прийшли з проблемами, що турбують їх роками. В місцевих лікарнях їх лише підліковують симптоматично, але не усувають причин хвороб. Тому люди хочуть почути, що скажуть їм лікарі із Києва, в надії почути щось нове, що б могло їх заспокоїти. 

Хірург Олександр Колесник і гастроентеролог Юрій Душинський поділяють спільну думку щодо їхньої місії: люди, які не бажають виїжджати, мають право на допомогу.

У них немає доступу до хорошої медицини, вони не хочуть виїжджати туди, де цей доступ є, але попри це вони громадяни.

«В столиці пацієнти більш розбалувані, вимогливі, а тут вони ще залишились в такому стані, коли лікар мало не князь, авторитет. Mи повинні надавати допомогу незалежно від їхнього бачення своєї долі. У них є тяга до свого дому і вони в цьому не винні», – каже гастроентеролог Юрій Душинський. 

Він почав прийоми пацієнтів і одразу зіштовхнувся з випадками самолікування, які затягують хворобу. 

«У вас гастрит. Поки небезпечних симптомів у вас не бачу, випишу таблетки, підійдете до нас на «фарму», там видадуть безкоштовно. А те, що ви приймали до цього, в жодному разі більше не приймайте», – каже лікар 53-річній Ларисі Бойко.

Жінка розповідає, що найближчі лікарні, де можна обстежитись, розташовані в Шостці, що всього за 7 кілометрів від села. Пенсіонерам важко туди їхати та відстоювати в чергах, а ще бракує грошей для платних прийомів.

Ларису чекає в коридорі її чоловік, 67-річний Віктор Мудрак, який має обійти сьогодні половину лікарів. У нього поганий зір і болять шви після операції. 

З медициною в нас тут дуже важко, спеціалістів немає.

«У мене було дві операції на ногах. Хворів корона-вірусом, ставили крапельницю, давали в живіт уколи і занесли інфекцію. Минулого року робив операцію, а після цього грижа у мене ще сталась. Шви болять зараз. Доводиться ходити до сімейного лікаря, він у нас хороший, але ж сам усе не зробить. Та і дорого», – каже Віктор. 

Він із дружиною ще мають можливість підтримувати один одного і відвідувати лікарні бодай у більш критичних випадках. Але в селі є маломобільні люди, які живуть самі і роками нікуди не виходять. 

«Я думаю, що у цих людей, які зараз знаходяться тут на огляді, менше можливості отримати медичну допомогу, ніж навіть у армії. Ніхто не захоче сюди їхати, ніхто не захоче тут працювати заради них», – каже гастроентеролог Душинський. 

Як місцеві зустрічають волонтерів-лікарів: від подяк до черг за ліками

Поки медики активно працюють в шкільних кабінетах, капітанка Ірина Власенко контролює роботу й дисципліну пацієнтів, якщо ті починають вчиняти галас у чергах. Заразом медикиня спілкується з деякими людьми, які дякують їй за приїзд, розпитує за село, за місцеву владу, чи є тут для них бодай якась регулярна допомога. 

Щоразу перед виїздом капітанка команди контактує з місцевою владою громади, аби затвердити приміщення для роботи медиків, запитати про можливість підвозу води чи обіду для них, адже за ці місії ніхто не отримує грошей. Медики самі вкладаються заради допомоги людям. За словами Ірини, зазвичай влада не проти їхніх приїздів, здебільшого дозволяють проводити прийоми в школах і дитячих садочках, але от організувати якісь перекуси чи обід для лікарів не всі готові. Та попри це медики все одно їдуть, бо їх чекають люди.

«Коли живеш в окупації, де звʼязку нема, то є відчуття покинутості. Пропаганда працює сильно. І я от тут зараз, щоб в цих людей не було відчуття, що їх кинули», – каже Ірина, озираючись на чергу, в якій сидить багато бабусь з підведеними помадою губами, закладеним волоссям, в блискучих сорочках. Для них приїзд медиків зі столиці – це велика подія.

Подивіться, які бабулічки-красунечки, навіть роблять зачіски і макіяж.

«У них сорочечка завжди чиста, випрасувана, вони одягають до нас найкращий свій одяг», – милується пацієнтками лікарка. Ті, своєю черговю, впродовж дня приязно реагують на медиків-волонтерів й пропонують залишитись на вечерю зі смаколиками.

Загалом весь день наповнений прийомами, затягнутими хворобами, довгими консультаціями і розмовами, що здебільшого відбуваються в курилці при вході у школу. Від натовпу втомлюються і медики, і самі пацієнти, яким важко даються черги. 

Підняти собі настрій можна надворі біля коробок з іграшками, що волонтери-медики привезли для дітей. Там компанія внуків тих, хто чекають прийому, розбирає подарунки і грається ними.

Періодично й самі медики та пацієнти, які виходять на перекур, жартують, граючись якоюсь іграшкою. Але часу на жарти й відпочинок небагато. 

15 років лікування неіснуючого остеохондрозу: історія з прикордонного села

Поки черги біля більшості кабінетів помаленько зменшуються, до неврологині Катерини Кириченко досі стоїть натовп. Більшість пацієнтів мають неврологічні захворювання, переважно запущені.

Останній 111-й пацієнт не є виключенням. Чоловіку в медичних закладах Сумщини 15 років лікували неіснуючий остеохондроз, хоча йому був потрібен антидепресант. Чомусь ніхто про це не здогадувався.

Якщо я лягаю, то мене все болить. Мені треба постійно рухатись.

46-річний Володимир Лебедєв ще з 2008 року отримує ін’єкції, призначені місцевими лікарями. Через запущеність неврологічного захворювання чоловік не може спокійно ходити і їсти – це викликає в нього біль по всьому тілу.

«Я офіційно звертався до Міністерства охорони здоровʼя, дзвонив на гарячу лінію, що я вже не витримую 15 років лікуватися і жодного толку. Ще й більшість за свої гроші: МРТ головного мозку коштує 2200 гривень, колінний суглоб зробити ще 2200, плюс ліки за свій рахунок. Я прийшов сьогодні розширити свій світогляд, хоч і не розраховую, що щось нове почую», – каже чоловік. 

За півтора десятиліття медична картка Володимира завтовшки стала більшою за долоню. А для рентген-знімків в нього окремий пакет, щоб усі вміщалися.

«Якщо я поїм, в очах все пливе і піднімається тиск. Найвищий був 250 в грудні минулого року. Якщо я не рухаюсь, то все», – жаліється пацієнт. Попри регулярний біль у тілі, Володимир працює фізично – полірує граніт. 

Медикиня просить продемонтструвати чоловіка, якими рухами він зазвичай виконує цю роботу. 

Чоловік встає з крісла, піднімає руки догори, імітуючи, що він тримає в них болгарку, і починає рухатись з боку в бік. 

«А що буде, якщо ви нахилитесь нижче?», – цікавиться Катерина. 

«Не нахилюсь, там заболить поперек, під лопаткою, права нога і смерть», – запевняє її Володимир. Його страх болю за ці роки став панічним. 

Володимирові призначили антидепресант і забезпечили препаратом безкоштовно на 5 місяців. Чоловік не міг повірити, що більше не потрібно робити уколів і що пігулки йому допоможуть. Але радісний від того, що зміг почути за ці роки щось нове, вибіг зі школи до своєї маленької доньки, яка чекала його надворі, з вигуком:

«Татко тепер тебе на руках носити буде, уколів більше не треба», – поцілував доньку.

Медики про свою місію: більшість допомоги – моральна підтримка пацієнтів

Другий день місї команда медиків працює в селі Івот, що навпростець всього за 30 кілометрів від країни-агресора Росії. Тут зібралось 57 пацієнтів, знову здебільшого пенсіонери.

Такі самі люди залишились в моєму місті в окупації. Чесно, мені аж ломило душу, що я їх покинула, бо я лікар. Тому оце відчуття наче ти ще повинен комусь допомогти залишається.

Лікарка скаржиться на дуже низький рівень просвітницької роботи щодо медицини в регіоні. На деякі її поради щодо антидепресантів чи протезування суглобів більшість пацієнтів реагують переляком в очах, бо не знають, що це. Так не лише на Сумщині, зауважує медикиня. 

«Насправді 70% нашої роботи це – моральна допомога, бо всім так швидко не допоможеш в лікуванні, а ті 30% допомоги фізичної – це комусь правильну таблетку дати, правильні слова підібрати і людині краще. Комусь діагноз поставиш і попередиш інфаркт, бо тут у всіх переважно серцево-судинні захворювання і запущені процеси», – каже Катерина Кириченко.

Другий день  місії проходить швидше, цього разу без довгих консультацій щодо неіснуючих хвороб. Школа в селі Івот має зовсім інший вигляд, наче це великий будинок з купою кімнат і без довгих коридорів. Тому атмосфера тут домашня, не як у лікарні. Та і для черг вистачає місця. Навчальні класи навіть попри медичні прийоми не стають схожими на лікарняні кабінети, бо навколо багато шкільної атрибутики.

Приїжджаєш в такі прикордонні території, а люди розмовляють українською, це значить, що вся та російська пропаганда не настільки ефективна, як здається.

Зрозуміти, що в цьому селі немає багато випадків важких хвороб можна по тому, що коробки із медикаментами у фойє розкладені не повністю. Отже, якісь ліки тут були непотрібні. Але вітаміни отримали майже всі пацієнти. 

«Вони як діти. Їм треба уваги, їм не вистачає якогось смаколика. Ті люди мали важке життя, ніколи вони не купались у розкоші, їм страшно, бо через те село всі дрони і ракети летять, а вони сидять такі: «А вітамінки дасте?». І ще в черговий раз мені радісно і тепло», – ділить враженнями Ірина Власенко, капітанка виїзду .

Прийнявши 168 пацієнтів за два дні, медики надали 758 медичних послуг, зробили 126 УЗД та 23 електрокардіограм. За результатами роботи гінеколога, лікар надалі супроводжуватиме трьох пацієнток, які мають злоякісні процеси. Крім того, кільком пацієнтам надали рекомендації щодо необхідного хірургічного втручання.

 

Текст: Альбіна Карман
Фото: Максим Кішка

Читайте також — Кров на випередження: війна оголила вразливість системи донорства