Материнство під обстрілами: як самій виховувати двох синів у Харкові

Ледве не щоночі до Харкова долітають ракети та безпілотники. Кожного разу, прокинувшись під виття сирени повітряної тривоги, Юлія Ятлова бере на руки сплячого трирічного Сашка, хапає спиці з нитками для в’язання і стільчик, вибігає з квартири й спускається з дев’ятого поверху на другий. 

Укриття в будинку не придатне для перебування там не тільки дітей – є питання до санітарного стану, там холодно і вогко, стоїть важкий запах, каже жінка. Неподалік є ще одне, проте бігти туди під обстрілами лячно, бо доведеться перебігати дитячі майданчики, на які уже двічі протягом війни прилітали ракети та дрони. Тому Юлія сподівається на несучі стіни у під’їзді – вони мають врятувати від уламків, якщо снаряд чи вибухова хвиля пошкодить будинок.

Я для свого спокою поклеїла бронеплівку на вікно в одній із кімнат,
тепер спимо з Санькою там,

«Ми живемо на дев’ятому поверсі, останньому. Коли починається обстріл, страшнувато: армовані міжкімнатні стіни стоять перпендикулярно до вікон, тому не захистять ні від чого. А зовнішні стіни будинку хоч ножем ріж. Тому безпека ілюзорна. Зараз я для свого спокою поклеїла бронеплівку на вікно в одній із кімнат, тепер спимо з Санькою там», – пояснює жінка. 

Поки жінка перечікує обстріл, на руках спить маленький син. Коли він прокидається, а тривога ще триває, Юлія береться за в’язання. Вона робить нитяні кульки, якими потім бавляться діти – грають вдома у «сніжки», коли не хочуть виходити надвір.

Без дитсадка з укриттям було б у рази важче 

Юлія та Олександр Ятлови другої дитини не планували. Вони вже виховували Юліного сина від першого шлюбу – Іллю. Родина розвивала власний бізнес, подорожувала Україною майже щовихідних. Життя, схоже, складалося.

Але в одну мить все зникло – почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. За кілька днів росіяни вдарили по дитячому майданчику, розташованому за 20 метрів від під’їзду, де жила родина Юлії. Вибуховою хвилею «винесло» всі вікна й двері. 

«Коли Ілля з мамою були між 8 і 9 поверхом, ракета й «гахнула». Син тоді забіг у квартирі, сів за диваном і закляк. Тільки тому ми виїхали з Харкова, бо він дуже боявся. Я – ні, хоча й була вагітна», – пригадує жінка. 

Після вибуху поведінка Іллі дуже змінилася – йому було страшно навіть просто лишатися у квартирі. Сім’я вирішила виїхати з Харкова до свого заміського дачного будинку. Юля була на четвертому місяці вагітності. Наприкінці липня у неї почалися пологи – двома тижнями раніше прогнозованого терміну. Викликали «швидку». Але як не поспішала допомога, хлопчик не витерпів – Сашко з’явився на світ прямо у кареті, десь у полі під Харковом.

За кілька тижнів після народження молодшого сина, коли ситуація на Харківщині стала вкрай небезпечною, родина евакуювалася на захід України, потім переїхали – у Київ. Але затишку та відчуття безпеки знайти так і не вдалося. У січні 2024 року родина вирішила повертатися додому. Вже вдома стало зрозуміло, що стосунки подружжя не витримали перевірки часом – Юлія з Олександром розлучилися. Невдовзі після того чоловік мобілізувався. Жінка залишилася у Харкові і виїжджати зі свого міста вдруге рішуче відмовляється – воліє жити під обстрілами, але вдома.

Сашко вже підріс, активному дворічному хлопчику стали цікаві однолітки – він почав проситися до садочка. Юлія не відмовляла, бо їй самі дому стало замало – хотілося «вийти в люди», реалізовуватися та бути самостійною. Тому почала шукати роботу. Але виявилося, що реалізувати такі плани складніше, ніж здавалося, через життя у місті, що постійно атакують росіяни. Через регулярні ворожі обстріли у Харкові обмаль дитсадків, які можна відвідувати.Працюють лише ті, що мають укриття. Згодом Юлії вдалося знайти неподалік дому приватний дитсадок, що радо прийняв Сашка. Сама ж влаштувалася івент-менеджером до ліцею. Між основною роботою та домашніми турботами Юлія знаходить час ще й для підробітку – вона веде власний блог та навчає охочих професійно працювати із соцмережами.

Коли Санька в садочку, а на Харків щось летить – мені страшно.
Найтривожніші хвилини – між тривогою, вибухами й повідомленням
від вихователів, що діти вже в укритті,

«Те, що Санька ходить у дитячий садочок, розвантажило мене. Без цього було б дуже важко. Бо якщо в старшого, Іллі, було багато няньок з дитинства, то малий весь на мені. Але разом з тим коли Санька в садочку, а на Харків щось летить – мені страшно. Найтривожніші хвилини – між тривогою, вибухами й повідомленням від вихователів, що діти вже в укритті», – каже харків’янка. 

Через страх обстрілів старший син живе окремо 

Старший син Ілля так і не оговтався після вибуху на дитячому майданчику у лютому 2022-го. Високі поверхи, вибухи та сигнал тривоги викликають у нього напади паніки. Через це хлопець не захотів повертатися у свою харківську квартиру на дев’ятому поверсі. Залишився один вихід – жити з батьком, першим чоловіком Юлії, квартира якого – на другому поверсі.

«У нас дуже гучно під час обстрілів, бо останній поверх, хороша акустика. Ми чуємо, як прилітає по сусідніх районах, слухаємо, як обстрілюють передмістя. Тому Ілля зараз живе зі своїм батьком на другому поверсі. Він хоче повернутися додому, але коли закінчиться війна», – каже Юлія Ятлова. 

Тепер Ілля приходить до мами та братика на кілька годин кожних вихідних. Але якщо починається повітряна тривога – у квартиру не піднімається і повертається додому до батька. Коли ж обидвоє синів вдома, вони разом грають у настільні ігри, або влаштовують вдома бій зв’язаними мамою «сніжками».

Коли сини награються вдвох, Юля знаходить для них нові розваги: будує з ними халабуди, разом готують кожного разу за новим рецептом, печуть пироги та торти. Заради цього довелося докладати зусиль, бо плита вдома – електрична. Через відключення світла довелося дістати давно забутий газовий таганок. Юлія каже, що відтягувала цей момент до останнього, бо той псує вигляд кухні.

Mами, які постійно сидять із дітьми вдома,
не просто виснажуються – вони втрачають себе,

Завдяки тому, що хлопці живуть окремо, стосунки між братами ідеальні: вони обожнюють один одного, не набридають і люблять бавитися разом, каже Юлія.

«Якби вони ділили одну територію чи кімнату, постійно були разом, то був би армагедон», – посміхається жінка. 

«Якби не діти – я б про себе так не піклувалася» 

Тато Сашка Олександр, служить у Вишгороді. Тому з сином здебільшого спілкується відеозв’язком. Бути мамою без чоловіка поруч важко, особливо коли дітей двоє, каже Юлія. 

«Це важко – бути відповідальною за двох синів. Треба заробляти, бо аліментів вистачає лише на садочок, й при цьому давати собі лад. Але мами, які постійно сидять із дітьми вдома, не просто виснажуються – вони втрачають себе, взагалі перестають бачити світ. Я ж намагаюся цього уникати: коли можемо, ходимо гуляти. Я заводжу малого в садок і пішки чотири кілометри йду на роботу, бо мені так хочеться. У морози це не часта практика, але коли тепло, мені в задоволення погуляти містом», – каже харків’янка. 

Щоб мати на це сили, Юлія радить знаходити час для себе та своїх бажань. Вона щоранку робить макіяж: обов’язково фарбує вії та губи, ходить із подругами на каву, фотографується на вулицях Харкова, поки гуляє або йде на роботу. І з задоволенням «вигулює наряди» навіть без приводу. Жінка з посмішкою каже, що лише для цього шукала офлайнову роботу: щоб бувати серед людей, а не проводити час лише з синами. Для неї – це частина піклування про себе: бути гарною навіть після безсонної через обстріли ночі.

Поки Юлія робить макіяж, Сашко грається поруч. Серед колекції автомобілів і тракторів він має улюблені: з ними «проїжджає» всю квартиру, поки мама зайнята. Коли це набридає, переходить до потягу, який можна рухати коліями. Якщо ж і це перестає цікавити сина – мама йде на підкуп. Пропонує тортик, улюблені млинці або бісквіт в обмін на кілька хвилин спокою. Якщо і це не цікавить Сашка – в хід йде «важка артилерія»: мамині речі. З-поміж усього, чим можна погратися вдома, це вабить його найбільше.

«Мені ляльку на мотоциклі подарували на день народження. Для Саньки це заборонений плід. Я намагаюсь не давати, щоб він її не зламав. Але якщо малого треба на щось вмовити – це останній аргумент», – посміхається Юлія. 

Іноді щоденні побутові турботи доводиться вирішувати одночасно з іграми. Найчастіше – це хованки, бо майже завжди ховається Сашко, що дарує мамі кілька хвилин на домашні справи чи догляд за собою. Інколи син допомагає готувати. Тоді на кухні утворюється веселий безлад. 

Іноді у вихідні на допомогу Юлії приїжджає її мама Лідія. Тоді вже Сашко – на її плечах, часто буквально. А щоб бабуся не засумувала, онук її розважає і хованками, і своїм іграшковим автопарком. Коли жінки вдвох – більше шансів втомити активного малюка за день, щоб він виплеснув всю свою енергію і спокійно спав всю ніч.

Спокійний сон сина дозволяє виспатися і мамі, а це має неабияке значення в сенсі турботи про себе. Юлія вважає, що нині особливо важливо піклуватися про власне здоров’я, насамперед заради дітей. Під час війни потрібно завжди мати сили на випадок «а раптом». Тому Юлія звернулася за допомогою до психолога, коли усвідомила, що розлучення з другим чоловіком переживає надто болісно. Тепер, каже, що почуває себе щасливою, незалежною і вільною. 

«Через те, що в мене діти, я дуже піклуюся про себе. Тому кожної весни, наприклад, роблю повний чек-ап організму. Дуже піклуюсь про свою менталочку, бо на цьому все базується. Наприклад, якщо я не доспала – все, мені хана: нервова, розсіяна, болить голова. Тому сплю по 8-9 годин просто тому, що мені це треба. І мої сини залежать від того, як себе почуватиме їх мама.»

Отже, мені треба піклуватися про себе і в інтересах дітей.
Якби вони були десь окремо, то навряд я б настільки
добре про себе дбала,

Тож саме діти стали найбільшою опорою для Юлії. Принаймні так вона відчуває.

Текст: Аліна Євич
Фото: Анна Зубенко

 

***

Але на жаль чотири роки тому життя кожної дитини в Україні змінилося назавжди, за одну ніч. Ще вчора – дім, школа, ігри з друзями. Наступного дня – укриття, вимушена втеча з дому, шок і невизначеність. В таких обставинах багатьом українцям стало складно наважитися народити дитину.

За офіційними даними ЮНІСЕФ Україна, за останні чотири роки кількість дітей у країні скоротилася з 7 мільйонів до 5 мільйонів. У 2025 році в Україні було зареєстровано 162 778 новонароджених – це найнижчий показник за всю історію незалежної держави.