Підтримати нас
Стефан молодший син Антоніни Федорець, Київ, Україна, 25 січня 2026 року. Анна Зубенко / Frontliner

Антоніна вже виховувала двох дійтей – сина Тьому та доньку Альону. вона з останніх сил намагалася водночас вчитися на аспірантурі за спеціальністю «психологія» та тримати на плаву власний бізнес – школу іноземних мов, чоловік Владислав ще рік тому мобілізувався до підрозділу ППО і буває вдома один день на тиждень, а старшу доньку Альону перетворювати на няньку вважала неправильним.

«Це був шок. Чесно, навіть чоловік злякався. Ми не розуміли, як упораємося. Багато хто казав мені, що народжувати зараз – це самогубство», – згадує жінка.

Перспективи лякали Антоніну, адже і двом дітям дати раду під час війни було не просто. Переїзд на початку повномасштабного із Києва до батьків у Васильків, звісно, проблем не вирішив. Російські ракети та дрони туди долітали так само часто як і у столицю. Постійні обстріли особливо глибоко відбилися на психіці Тьоми. Один з прильотів став причиною різкого загострення його аутичного розладу. Навесні 2022, Антоніна з сином гуляли у дворі, неподалік влучила ракета. Ударною хвилею їх відкинуло в підвал.

Після цього в Артема почалися напади агресії. Хлопчик бився, стукався головою об стіни, трощив усе навколо. Знову і знову він відтворював побачене: за допомогою іграшок програвав сценарії бомбардування будинку ворожими вертольотами.

Спочатку батьки думали, що це посттравматичний стресовий розлад – так припускали й психологи. Та після тривалого обстеження і візиту до психіатра Артемові поставили діагноз нетипового аутизму. Ознаки були ще в ранньому дитинстві: хлопчик уникав ігор з однолітками, міг годинами імітувати звук пральної машини та нервово і невпопад розмахував руками. Антоніна й Владислав вважали це просто особливостями характеру. Вибух лише різко загострив стан дитини, тоді вже стало зрозуміло, що щось не так.

Тепер через вагітність Антоніна стала побоюватися просто бути поряд  із сином: під час чергового приступу він міг вдарити її в живіт. Звісно, тривожність багатократно примножували і постійні обстріли. Антоні злякалася, що може втратити ненароджену дитину.

«З кожною тривогою ти все більше переживаєш за себе. А потім – через те, що переживаєш. Я боялася передчасних пологів. Хотілося доносити хоча б до 26–28 тижнів – тоді дитина вже вважається життєздатною», – розповідає Антоніна.

Нове життя

Маленький Стефан народився на три дні раніше запланованого кесаревого розтину – 1 квітня 2022 року, в одній із приватних клінік Києва. Напередодні лікарі обговорили з Антоніною можливий сценарій дій на випадок повітряної тривоги під час пологів: операцію не переривали б, немовля після народження одразу перенесли б в укриття, а лікарі мали завершувати операцію мамі.

Того дня сирени не пролунали. Натомість знепритомнів новоспечений батько трьох дітей – настільки сильним було хвилювання Владислава під час пологів.

Тепер Стефану вже два роки. Він дуже прив’язаний до старшого брата. Разом вони дивляться ютуб, або грають у відеоігри. Антоніна помічає, що стан Артема ніби поліпшується, коли його обіймає молодший братик.

Батьки поступово вчать молодшого, як поводитися з братом.

«Ми кажемо йому: Тьома зараз злий. І він знає, що в такі моменти потрібно піти в іншу кімнату, бути подалі. Буває, він виходить і питає: Мамо, Тьома вже хороший? А Тьома тоді підходить обійматися. І Стефан каже: Мамо, Тьома вже хороший», – розповідає Антоніна.

Через діагноз старшого сина мама приділяє йому найбільше часу: регулярні поїздки до психолога, заняття з малювання та музики. Навесні 2024 року, після погіршення стану хлопчика, Антоніну з Тьомою направили на два місяці до дитячої психіатричної лікарні.

На щастя, Владислав вже міг доглянути за Стефаном та Альоною. Після майже року життя з трьома дітьми Антоніна попросила чоловіка скористатися правом на відстрочку. Як батько трьох дітей, він мав на це законні підстави, тож дослухався до дружини і повернувся додому.

Тим часом донька стала не лише відчувати брак  маминої уваги, а й заявляти про це батькам.

«Був період, коли вона прямо казала, що я більше люблю Тьому. Вона ревнувала. Вони навіть билися. Коли Тьома закипав, старша могла вдарити у відповідь», – згадує Антоніна.

Тепер жінка намагається свідомо знаходити час для доньки. Вони люблять сісти ввечері в кімнаті Альони або на кухні за чашкою чаю й говорити про плани на майбутнє. Донька любить слухати історії мами про юність чи дискутувати на теми, де їхні погляди не збігаються.

Зі Стефаном мама зазвичай грається або читає книжки. У теплу пору року вони разом гуляють у парку. Хлопчик дуже активний, тож коли чоловік на роботі, Антоніні потрібна допомога.Треба встигнути встигнути приготувати їжу, впоратися з іншими хатніми справами чи просто зробити макіяж. Тож в нагоді стають мабільний телефон та мультики. Якщо ж вдома донька, тоді вже розважити Тьому може і вона. але батьки намагаються не перекладати на доньку надмірної відповідальності й не перетворювати її на доглядальницю за молодшим. Вважають, що в дівчини мають бути власне життя, простір та час.

Дитина вже розрізняє «Шахеди» та ракети

Нині родина часто їздить до бабусі й дідуся на Київщину. Через постійні відключення опалення та електроенергії життя у столиці стало не дуже комфортним: приготувати їжу складно, вода буває не завжди, світло вимикають регулярно. У таких умовах догляд за дітьми перетворюється на щоденну боротьбу з дискомфортом. Колитерпецб уривається, сім’я збирає речі й виїжджає за місто. Там є генератор, у будинку тепло, а ще – ліс і озеро.

За межами столиці, зважаючи на зростання кількості масованих обстрілів, родина почувається безпечніше. У київському житловому комплексі, де вони мешкають, укриття немає. Під час повітряної тривоги Стефана й Артема саджають у ванну, а батьки разом зі старшою донькою йдуть у коридор.

«Під час тривоги Стефан запитує, що летить – ракета чи «Шахед». Якщо я кажу, що «Шахед», у його уявленні це щось не дуже страшне. Він бачив відео – там вони маленькі, і так у нього сформувалася асоціація», – пояснює Антоніна.

Відео із «Шахедами» молодшому показував Артем. У нього свій спосіб упоратися з пережитим: він знову і знову переглядає кадри, на яких летять і вибухають ракети та дрони. Хлопчик знову і знову проживає власний досвід – момент, коли снаряд упав неподалік дому бабусі й дідуся.

Не лише мама трьох дітей

Бути мамою трьох дітей непросто, зізнається Антоніна, але водночас – цікаво. Кожна дитина має свій характер і потребує окремого підходу. Втім, жінка наголошує: її ідентичність не зводиться лише до материнства.

«Я взагалі думала, що ніколи не одружуся і не народжу дітей. У мене не було таких цілей. Але так склалося, що дітей троє. І в дітях я ніколи повністю не розчинилася. Так, вони для мене найдорожче. Але, крім них, у мене є власне життя. Я все життя балансую між дітьми й роботою, саморозвитком, суспільною діяльністю», – каже вона.

Коли в другій половині дня додому повертається чоловік, Антоніна береться за роботу. Вона керує власним бізнесом – школою іноземних мов, а також викладає там китайську. Крім того, жінка на волонтерських засадах як психолог опікується родиною з двома дітьми. А от у навчанні довелося зробити пазу, Антоніна взяла академічну відпустку.

Після встановлення діагнозу сина Антоніна почала цікавитися ще й психіатрією. У вільні хвилини читає наукові статті та літературу про аутизм. Найчастіше – вже вночі.

«Якщо я щось читаю, то зазвичай після дев’ятої. О дев’ятій Стефан лягає спати. Я засинаю десь опівночі або ближче до першої. Оцей проміжок між дев’ятою і першою – мій вільний час», – розповідає Антоніна.

Такий ритм іноді призводить до вигорання, зізнається вона. Тому щонайменше раз на тиждень, за порадою лікаря, Антоніна лягає спати о дев’ятій разом із молодшим сином. Також намагається знаходити час для зустрічей із кумою, можливості побути наодинці з думками або просто переглянути відео в соцмережах.

Війна стала постійним фоном у житті Антоніни та її родини, як і для мільйонів українців. Та вони намагаються не відкладати життя «на потім», а жити в тому ритмі, який можливий зараз. Головне, каже Антоніна, – щоб діти були у безпеці й зробити все, щоб вони виросли щасливими людьми.

Але сили для цього відчувають у собі не всі українці, які хотіли би народити дити. Багато з них в умовах війни просто не наважуються на це.  За офіційними даними ЮНІСЕФ Україна, за останні чотири роки кількість дітей у країні скоротилася з 7 мільйонів до 5 мільйонів. У 2025 році в Україні було зареєстровано 162 778 новонароджених – це найнижчий показник за всю історію незалежної держави. Також за даними ЮНІСЕФ Україна, з 24 лютого 2022 року понад  3200 дітей були вбиті або зазнали поранень Агресія проти України – обстріли та насильство тривають. 

 

Текст: Тетяна Забаштанська
Фото: Анна Зубенко

Читайте також — Материнство під обстрілами: як самій виховувати двох синів у Харкові