Львів вшановує пам’ять: як далеко від фронту не забувати про війну

«Те, що тут більш-менш тихо, не означає, що завтра війна не буде тут», – каже Марія Петриків, консультантка косметичного магазину навпроти Гарнізонного храму у Львові.

Щоранку, під час церемонії прощання з загиблими військовими, вона стає перед дверима крамниці, таким чином вшановуючи пам’ять полеглих захисників. На питання, навіщо вона це робить, жінка відповідає: аби подякувати військовим, які віддали життя за те, щоб жили ми. Війна у Львові проявляється не напряму, а в тому, як все завмирає на хвилину мовчання, в списку імен на зарезервованому столику кав’ярні; в храмах і похованнях; в людях та пам’яті. 

Хвилина тиші 

Щодня Львів рухається у своєму звичному робочому ритмі. Проте о 9-й ранку серце міста перестає битися в пам’ять про загиблих. В цю хвилину виникає враження, що всі і все затамували дихання.

Навколо настає тиша – зупиняється транспорт, вимикається музика, люди завмирають: ніби місто зі своїми звичними галасом і поспіхом зникло – чути лише вітер в деревах центрального проспекту та стукіт метронома з гучномовців. За відчуттями, мовчання триває набагато довше хвилини, бо за кожною згаданою в цей момент людиною стоїть вічність та непоправність втрати. З часом потрібно згадувати все більше і більше імен.

Чому перехожі стають на коліна?

Служба відбувається в Гарнізонному храмі Петра й Павла. Так само, як під час хвилини мовчання, центральна площа міста завмирає, коли похоронна процесія поволі рухається від храму.

«Воїни своїм прикладом, своїм життям показали, як потрібно любити. Любити до кінця, жертвуючи своїм здоров’ям, часом, ресурсом і навіть життям», – каже капелан Нестор Кизик, який сьогодні проводжатиме воїнів.

Міська влада організовує процес поховання. Храм намагається максимально спростити цей процес для родин, перебравши питання організації на себе.

Ми зустрічаємо наших героїв навколішках, на знак вдячності за те, що вони віддали свої життя за Україну. 

Тиша тепер інакша, ніж була в хвилину мовчання: сурмач львівської ратуші грає «Тишу» Ніні Россо. Перехожі стають на коліна. Музика підноситься вгору, потім мелодія стихає. Вже за кілька секунд після того, як автобуси процесії заїжджають за ріг, центр міста продовжує рух у своїх справах. Проте далі, вздовж дороги до Марсового поля, містяни зупиняються та стають навколішки.

На кладовищі спекотно та сонячно, здається, що військовий оркестр заголосний та порушує встановлений тут тихий лад. Стяги нагадують жовто-блакитно-чорно-червоне море, і сьогодні до нього додасться ще два прапори – відбувається поховання Руслана Чікеля та Олега Вольського – загиблих на фронті мешканців міста. Тут гімн звучить сумно-урочисто; в командах військового супроводу видно втому – вони повторюють цей обряд практично кожного дня, не знижуючи градусу врочистості.

Родинам загиблих вручають Державні Прапори та прапори бригад, гаряче повітря здригається через постріли салютного відділення. Здається, що похорон триває вічність, і водночас – що дуже мало для прощання з людським життям.

Як ще вшановують загиблих

На Марсовому полі пам’ять проявляється в квітах і фотографіях, серед них – таблички з роками життя. Різниця між датою народження і датою смерті замала, ніби наголошуючи на обірваному житті. Квіти як нагадування про те, що навіть після загибелі воїни не лишаються самі – спогади про них плекають як найбільшу цінність. Проте пам’ять не обмежується територією кладовища. 

Пам’ять – потреба суспільства. Тому її прояви виходять за межі вже вибудуваних ритуалів та місць – охоплюють міський простір, в’їдаються в повсякденність. Пам’ять змінює свою форму: це вже не лише гасла і наперед визначені дати. Пам’ять – це дія. Навіть проста, така як записати ім’я загиблого на листку, що покладений на спеціально для цього зарезервований столик у кав’ярні. Завдяки акції «Стіл пам’яті» цього року у Львові можна знайти більше ніж таких 270 столів. Загалом в акції в Україні та у світі бере участь більше 3000 закладів.

Вписавши ім’я, відвідувачі на мить завмирають, біля столика, думаючи про щось своє. За годину листок заповнюється десятком імен, так, ніби має терапевтичну дію. Така форма вшанування – написання імені – зменшує рівень урочистості. Стає легше пам’ятати людину, її особистість. Відчувається близькість. Вписати ім’я – як опинитися з людиною наодинці.

В дії спогади зберігаються довше. Тому 29 серпня, день пам’яті захисників України, стає також днем соняхів. Заклади виставляють в залах жовті букети, щоб нагадати про загиблих, підкреслити важливість згадки та пам’яті. Часом сонях можна забрати з собою, зробивши донат – це також дія. 

Квітка соняха як символ пам’яті

В деяких перехожих квітка прикріплена до одягу біля серця. Місто тут і там яскравіє згадкою про полеглих, асоціація з кольором перетворює будь-що жовте на нагадування. 29 серпня – не єдиний день, коли Україна вшановує загиблих. Проте сонях, значення якому надає минуле, приносить контекст в сучасність. Дії, що окреслюються навколо символу, не дають пам’яті згаснути, проте роблять цей день відмінним від решти, підкреслюючи важливість спогадів.

Дія дозволяє стати частиною пам’ятування. Тих дій, що створюються на загальнодержавному рівні, часто не вистачає, аби вшановувати кожного як особистість, аби фіксувати та берегти деталі. Через це близькі загиблих самі створюють способи пам’ятати. Частіше через дію, бо так пам’ять зберігається довше. 

Так Юрій, брат Ірини «Чеки» Цибух, веде людей Львовом, зупиняючись біля бібліотеки, пам’ятника і посеред вулиці. Розповідає про її життя, про дрібні, такі, що здаються за життя незначними, деталі. Ділиться особистими спогадами. Знайомить з Ірою та її Львовом, даючи можливість тим, хто її не знав, також пам’ятати. Прийти, дізнатися більше. Діяти, щоб зберігати спогади. 

Пам’ять – це дія. Саме тому о 9.00 водій зупиняє трамвай, виходить з кабіни та стає поруч із перехожими. Задля пам’яті спокій Марсового поля порушується пострілами військового салюту. Пам’ятаючи, люди кріплять до одягу квітку соняха, записують імена своїх близьких на спеціальний листок, стають на коліна, коли воїн повертається «на щиті». Мирне життя тилового міста окреслене діями, що нагадують про тих, кого вже немає.

Пам’ятування через дію пронизує простір та час: виявляється в датах, проектах, візуальних рішеннях та численних акціях різного напряму і змісту. Дія необхідна, бо забуття перетворить безпечне місто, що знає ціну своєї безпеки, на місто, що не свідоме загрози. Львів діє, і завдяки цьому пронизаний пам’яттю.

Текст: Юлія Гуз
Фото: Анна Зубенко

Читайте також — Подивитися в очі загиблим: в Україні формується культура військових поховань