Підтримати нас
Мати тримає на руках спляче немовля в домашній обстановці.
Мар'яна Білозір з донькою Веронікою, Львів, Україна, 28 січня 2026 року. Анна Зубенко / Frontliner

На кухні, попри морози та періодичні відключення електрики, тепло. За вікном сонячно, в кімнаті пахне кавою, а стіл прикрашає букет троянд. На підлозі лежить килимок для повзання, а біля умивальника складені шматочки гарбуза, заготовлені для прикорму малючки. З планшету чути Телемарафон. Йдуть новини про палаючий потяг і вже не живих людей, і ці звуки геть не вписуються в мирну сонячну кухню.

Мар’яна Білозір з чоловіком та донькою живуть в цій квартирі вже три з половиною місяці. В житловому комплексі мешкає багато молодих сімей, а з шостого поверху можна побачити двір будинку та мам, які штовхають візочки по затоптаному слизькому снігу. Біля будинку є пара крамниць, але щоб дістатися більшого супермаркету, потрібно подолати півкілометра. Повз найближчу зупинку ходить один автобус; для того, щоб сісти на інший маршрут, потрібно двадцять хвилин йти пішки.

Відключення світла 

Все в будинку працює на електриці. Коли є світло, Мар’яна викручує батареї на максимум, щоб потім, при відключеннях, тепло залишалося в кімнатах якомога довше. Без електрики також не працюють плита та решта кухонної техніки. Нещодавно семимісячну доньку Мар’яни почали прикормлювати, тому від потреби регулярно готувати свіжу їжу нікуди не дінешся. Відключення світла збивають графік годівлі, проте жінка рятується тим, що готує перекуси наперед.

Більшим викликом стає неробочий під час відключень ліфт. Принаймні два рази на день Мар’яна гуляє з донькою надворі. Проте практично неможливо самотужки знести сходами візочок і маля. Доводиться залишати дитину в квартирі, і спершу нести донизу візочок, а потім підніматися до дитини. Втім родина знайшла вихід – чоловік Мар’яни Роман зносить візочок на перший поверх вранці, перед роботою. Тоді, незалежно від того, скільки годин світла на день дають, жінка спускається гуляти з дитиною щодня.

Війна, що стала звичкою

Мар’яна народила в Україні, хоч умови важко було назвати ідеальними. Війна ускладнювала життя і без дитини. Але, з іншого боку, війна також стала звичкою. На початку повномасштабного вторгнення люди не розуміли, що робити в незнайомих обставинах. Проте тепер, через роки, ситуація вже інакша, каже Мар’яна: 

«Зараз ми знаємо, як жити під час блек-аутів, без світла, без води, без опалення».

Розгубленість на початку повномасштабного вторгнення змінилася на звички: слідкувати за сигналом тривоги; заряджати телефон за можливості; планувати чітко лише наступний тиждень, не більше. Навіть страх перетворився на перманентний стан. Вдається підлаштовувати побут під несподіванки та вигадувати план «Б», «В» і більше, якщо потрібно.

Передчасні пологи

Народження дитини було розплановане до дрібниць. Мар’яна обрала хороший пологовий з укриттям; мала всі необхідні дрібниці для малюка. Понад усе їй хотілося, аби під час пологів біля неї був чоловік, але все одно наперед проговорила з ним сценарій його мобілізації. Домовилася з родиною про те, хто поїде з нею в пологовий будинок замість Романа, якщо той не зможе. Єдине, що досі було не визначене – ім’я. Роман пропонував один варіант, вона – інший. Але остаточної певності не було.

Моменти з дитиною дуже часто перекривають погані новини.
Щастя перекриває нещастя,

каже Мар’яна.

В серпні 2025-го, за півтора місяці до приблизної дати пологів, Мар’яна лежала на черговій кардіотокографії. В неї був зависокий тиск, і вже вчергове дитина в животі практично не рухалась. Тому зафіксувати необхідні показники не виходило. Цього разу жінка перепробувала всі методи, щоб розворушити малючку: перед процедурою робила гімнастику, вмикала бадьору музику, їла шоколад. Говорила до доньки, проте нічого не допомагало, як і попередні два тижні: жоден метод не працював, тож порахувати частоту серцебиття не вдавалося.

За кілька днів, передчасно, почалися пологи. Дитині було ще рано народжуватися, але і носити її далі було небезпечно: могли початися незворотні процеси, що вплинули б на майбутній розвиток. Розповідаючи, Мар’яна усміхається:

«На щастя, вона сама розрулила ситуацію. Вирішила народитися і покласти цьому край.»

Коли в тебе народжується дитина,
ти відчуваєш щастя кожного дня.

розповідає Мар’яна.

Народження «принцеси-воїна»

Через кілька годин після пологів пролунав сигнал повітряної тривоги. Недоношених дітей кладуть в кувези, і Мар’яна могла думати лише про те, як доньку будуть переносити з усіма датчиками та трубками, до яких та була підключена. На щастя, тривога закінчилася через пару хвилин, тож спускатися в укриття не довелося. Наступна була через кілька днів, і тоді жінка спускалася вниз вже з дитиною на руках. 

Піднімаючи доньку на руки, Мар’яна називає її «принцеса-воїн». Пояснює, що під час вагітності, в складні моменти, зверталася так до доньки; говорила про те, що вони впораються, що все буде добре. Після народження дитина була настільки худенька, що чоловік називав її «балериною», але коли вона нарешті набрала вагу, перейменував на «Ксену». Після пологів Мар’яна була надто виснажена, тому остаточний вибір імені зробив чоловік: доньку назвали Веронікою. Проте в моменти найбільшої любові вона й досі «Ксена, принцеса-воїн».

Війна стала звичкою, але роль мами геть змінює перспективу погляду на світ. Навіть усвідомлення болю інших стає гострішим, коли стаєш матір’ю. Мар’яна каже:

«Фізично боляче, коли розумієш, що десь гинуть діти. Відчуваєш війну емоційніше. Але з іншої сторони, ти більш яскраво відчуваєш життя. Ці моменти з дитиною дуже часто перекривають погані новини. Щастя перекриває нещастя».

З появою дитини майбутнє має геть ефемерний вигляд. Кожен день схожий на інший, а планування дається важко. Якщо думки про дитячий садок для доньки ще більш-менш реалістичні та потроху окреслюються в список конкретних закладів, то мова про щось більш віддалене в часі поки не йде. Хоч життя зараз і здається стабільним, звичка не планувати на занадто довгі відтинки часу грає тут свою роль: наразі можна зробити наступний крок, а далі буде видно. І, попри невизначеність, життя сповнюється яскравіших відчуттів, розповідає Мар’яна.

«Коли в тебе народжується дитина, ти відчуваєш щастя кожного дня. Від того, що ти просто тримаєш її на руках. А я не кажу про те, коли вона набуває якихось навичок. Це просто неймовірно. Це вибух ендорфінів і всього, чого можна».

Постійний сигнал тривоги

До народження Вероніки Мар’яна не ходила в укриття. Але тепер щоразу, вдень і вночі, за сигналом тривоги загортає доньку в ковдри та спускається вниз. Навіть якщо чоловік просить цього разу «забити», вона намагається, наскільки можливо, створити навколо дитини безпеку. 

За словами Мар’яни, після появи Вероніки життя стало набагато складнішим. Потрібно пильнувати так багато речей, справлятися з безліччю дрібниць і великих проблем. Продумувати всі процеси. Звикати до постійного страху за когось іншого, геть беззахисного. Вставати серед ночі, і, не збудивши немовля, щоразу спускатися в укриття; проробляти щодня одні й ті самі дії, просто аби дитина була в безпеці. Але шалене відчуття любові не дає підпустити будь-яке зло ближче.

Любов не дає ані на мить розслабитися чи відвести очі від малечі. Материнство стає постійним станом фокусу, і розфукусовуватись не можна: 

«Материнство – це дати життя і нести за нього відповідальність. Це продовження мене. Це не місія, це не призначення. Це просто дати життя, любити її. Материнство – це любов», – каже Мар’яна.

Вероніка народилася в небезпечному і складному світі. Її дитинство навряд чи можна буде назвати легким, але та кількість любові, що з’явилася разом із нею, роблять світ світлішим та добрим попри все. 

Але на жаль вже чотири роки життя в Україні особливо для дітей, зводиться до постійної небезпеки. За даними ЮНІСЕФ Україна, з 24 лютого 2022 року понад 3200 дітей були вбиті або зазнали поранень Обстріли та насильство тривають.

 

Текст: Юлія Гуз
Фото: Анна Зубенко

Читайте також — Материнство під обстрілами: як самій виховувати двох синів у Харкові