Київ та зима, що ніяк не закінчиться
Київ залишається у стані внутрішньої завмерлості, навіть коли життя на вулицях відновлюється. Місто співіснує з війною: змінюються пейзажі, звички й ритми, коли уважно дослухатися до тиші, то у столиці чути напругу. Навіть короткий візит до столиці з інших міст повертає відчуття присутності війни у кожній деталі. Про своє бачення того, як війна стає фоном повсякденності у Києві – розповідає репортерка Frontliner Юлія Гуз.
Моя молодість страшна: вона змушує жити і вмирати занадто швидко. Моя молодість вибиває впевненість з-під ніг, перефарбовує все в сірий. Чим більше знаю, тим ширшим стає горизонт, тим зрозуміліше: я не знаю нічого.
Коли я була маленькою, іноді уявляла: а що, якби я мусила з усіх речей, з усього, що маю, вибрати лише одну, і тільки вона лишилася б зі мною назавжди? Що б я вибрала?
13 квітня 2022-го року було найщасливішим днем в моєму житті. Бо тоді я повернулась з евакуації додому. В перші місяці після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну все, що здавалось мені-підлітку життєвим фундаментом, посипалося, проте дім залишився: його образ був опорою, а надія повернутися давала сенс. Подумки я тоді знову і знову поверталася до знайомих стін, деталей. Уявляла, де які речі лежать, подумки грала на гітарі. В цьому не було сенсу, але дім став надією, чимось внутрішнім, чимось, що не можна було в мене відібрати, що б не відбувалося довкола.
Ті півтора місяці евакуації в Хмельницькому тягнулися вічно – спершу минуло два дні, потім тиждень, потім три. Це було зависання між світами: не було зрозуміло, чи рухатись далі, чи чекати повернення. Планування скоротилося до хвилин, потім вже до кількох годин, десь в березні розтягнулося до дня. Прокидаєшся вранці, але ранок наступного дня уявити не можеш.
Повернення до Києва: місто, що застигло у війні
Після повернення з евакуації Київ був пустим. Холодно, через пізні морози дерева ще не почали розквітати. Таким квітневий Київ двадцять другого і запам’ятався: завмерлим – в очікуванні новин, в прислуханні до вибухів, що спершу порідшали, а потім їх практично не стало чути.
Попри те, що тепло настало, дерева розквітли і вулиці в якийсь момент стали залюдненішими, завмерлість лишилася. Я її помічаю досі: протитанкові їжаки на вулицях, загорнуті пам’ятники, закладені мішками з піском вікна стратегічно важливих будівель. Не всі повернулися. Дерева не квітнуть так, як раніше. Київ змінився назавжди: став частиною війни та синхронізувався з нею.
Київ до і після вторгнення: ритм, який зник
Раніше було не так: в Києві не було місця для тиші. Це був вічний поспіх, постійний потяг кудись. Завжди, повертаючись звідкись, дивувалася тому ритму життя: настільки різноманітному, наповненому сигналами машин, товкучками в метро, ліхтарним світлом, цілодобовим рухом. І водночас, в тому самому місті існувала ніжність: зелень дерев; практично сільські райони приватних будинків; вузькі, непомітні вулички.
Напевно, завмерлість почалася раніше, аніж повномасштабне вторгнення. Ще в жовтні думка про війну здавалась примарною. Існували ближчі до повсякденності, а тому важливіші проблеми: відсутність велодоріжок, замала кількість паркувальних місць. Але з холодом, в листопаді, в місті почала відчуватись тривога – і після Нового року притаманний Києву рух затих.
Очікування перетворилося на завмерлість – ніби місто економило сили. В момент перших вибухів зібрана енергія виплеснулась для захисту. Коли ворожа армія відійшла від міста, воно завмерло, і залишилось таким.
Сезони без значення: як війна змінила сприйняття часу
Весна того року довго не приходила. Погода підкреслювала ситуацію, розтягуючи дні, знерухомлюючи місто. Потім виявилось, що весняне тепло вже не зігріває і життя теж не дає: дерева почали квітнути, але вулиці залишалися пустими; крок за кроком підступало літо, але насправді сезони більше не мали значення.
Багато людей, які тоді опинилися в Києві через обставини, почувалися тут чужими. Їх було видно, вони вирізнялися – були загубленими, наче діти. Йдучи кудись, не мали насправді куди. А ті, хто повернувся – намагалися вдавати, що все таке, як було. Гралися в мирне життя, але виходило не дуже впевнено.
Настало літо. Але було відчуття, ніби зима і досі триває, а тепло – лише тимчасова ілюзія, приємна, але небезпечна своєю оманливістю. Того року не пам’ятаю на вулицях дівчат на підборах та в сукнях – одягалися так, щоб зручно було в разі чого бігти.
Сучасний Київ: місто, що живе у тіні війни
Літо скінчилося, почалося львівське студентське життя. Це був інший досвід покидання дому – тепер з можливістю повертатися. Так виявилось, що в іншому місті можна не тільки не мати планів та опори. В іншому місті можна знаходити себе і можливості, можна любити, можна бачити перспективи.
З того вересня бачу Київ лише уривками. Щоразу, як приїжджаю, він – інший. Але внутрішня завмерлість, замороженість так і залишилася. Що далі війна, то складніше нею вражати. Тим більш природною вона здається, а тому не помічати її легко. Війна стала частиною повсякденного життя міста, лишила і продовжує лишати свої сліди у великих змінах і дрібних деталях.
Київ – дім, який можна носити в серці та повертатися сюди, коли виклики стають занадто складними. Тут можна ховатися від свого «дорослого» життя, від ілюзії самостійності. Київ – це повернення з умовно «мирного» Львова до війни та її атрибутів. Київ з міста дитинства перетворився на образ реальності – реальної мене, присутньої війни і стійкої опори під ногами. Навіть коли все змінюється настільки швидко, що важко хоч за щось зачепитися. Навіть коли все завмирає.
Текст: Юлія Гуз
***
У цьому блозі репортери Frontliner діляться спостереженнями та думками про те, як повномасштабна війна змінила їхні рідні міста. Блог – це персональні рефлексії і особистий досвід, що може не співпадати з баченням редакції та читачів.
Читайте також — Миколаїв. Не можна забути, як серпневе сонце сідає над Південним Бугом — Покровськ став першим містом, яке почали вбивати на моїх очах
