Культура памʼяті робить життя у Хмельницькому кращим

«Хочеш познайомлю тебе зі своїми хлопцями? Будеш знати наступного разу, біля кого йдеш», – каже мені знайомий спецпризначенець і ми звертаємо до Алеї Слави, що на центральній вулиці міста. 

Багато добрих і мудрих очей дивляться на нас із портретів зверху. Тут неможливо не відчути масштабу трагедії.

Спогад про Революцію Гідності

Мені ось-ось виповниться 11 років, вночі я істерично плачу у себе в кімнаті через вбивства людей на Майдані, про які розказали батьки. Проходить кілька днів і в новинах вже показують інші вбивства: жінка в білому пальті лежить мертва посеред мого міста. Її вбили за підтримку Революції Гідності під стінами управління СБУ. Тоді було двоє загиблих серед активістів і десяток поранених. 

Я стою зараз на Алеї, яка починається з дат загибелі 2014 року, перед портретами побратимів мого знайомого, яких він тільки що на відео показував живими. А навколо метушня людей. І в цьому хаосі Хмельницький такий гарний. Тут доріжка до ратуші викладена бруківкою між історичними будинками. А на самій ратуші тричі за день грає механічний трубач. Він «поселився» в нас напередодні повномасштабної війни.

Спогад про початок повномасштабної війни

Місто пусте і холодне, ще не адаптувалось до початку війни по всій країні. Я несу коробку з випічкою повз ту саму Алею Слави, але ще значно меншу, до головного пункту для переселенців, бо там не вистачає всього. О 9:00 зупиняюсь з цими коробками біля трубача, якого одягнули у військову каску, слухаю гімн України та «Червону калину». Лиш почався другий тиждень широкомасштабної війни, ще харківʼяни прибувають і прибувають, відпускаючи грітись дітей, яким не завжди встигли під обстрілами взяти теплий одяг. Так само масово привозять дітей з Маріуполя та Херсона. Страшно. Серед таких дітей був і «Пабло», який приїхав сюди в 16 років. Зараз «Пабло» зовсім поруч, на Алеї Слави дивиться добрими й мудрими очима на нас зверху. Пішов воювати, як тільки виповнилось 18 і загинув.

Сподіваюсь, усім цим дітям сподобалась наша ратуша і трубач. Є щось у цьому, що залишає надію на світло. Та довго тут не постоїш через шум машин, ноги несуть до тиші хоча б на трохи. Ось і хвилі Південного Бугу, зовсім поруч за двома перехрестями у центрі міста. Спустившись до них, місто наче віддаляється. Стає спокійніше, спадає хаос з плечей. Коли стоїш на причалі, хвилі несуть, не порушуючи тебе з місця – дивовижне вміння у них.

Трохи хмельницьких легенд 

Коли веду парком повз річку когось із гостей міста на каву, завжди розказую локальну історію про дитячий майданчик, що розташований тут. На ньому щоранку займаються спортом батьки колишнього Міністра внутрішніх справ України Дениса Монастирського. Коли у 2022 році Денис загинув в авіакатастрофі, його батьки були тут на майданчику, без телефонів, і не одразу дізнались про загибель сина. А потім черга до їхнього будинку із містян стояла ще кілька днів, щоб висловити співчуття з приводу втрати. Це я дізналась від місцевих журналістів. 

Спогад з прогулянки під димом від влучань  

Літо 2023 року, йду парком Шевченка у Херсоні у новій футболці. На ній зображено моє місто й напис: «Обіцяю, ми будемо знову милуватись спокоєм парків. Твій Хмельницький!» Знайомий з Херсона запитав: «А зараз що, не милуєтесь?» Я трохи подумала над відповіддю, згадала парк: «Ну, як тобі сказати. Останній раз, коли я приїждждала додому за свої півроку роботи в Херсоні, то з якої сторони було не глянь на парк, звідусіль стояв стовп чорного диму з підірваних складів із боєприпасами. Тоді в кількох прилеглих селах постраждали абсолютно всі будинки й у частині міста теж. Детонація тривала 4 доби». 

Щось у парку сумні спогади. Пропоную перейти до веселіших легенд: хмельницький базар, один із найбільших і найпопулярніших в Україні. Це вже далеко не те явище, як було ще на початку 2010-х років, які я застала. Теперішні діти на базарі в школу майже не скупляються.

Спогад з дитинства про базар 

Я йду за мамою базаром, нічого не передбачає біди, аж раптом мама на щось задивилась і я вже сама стою серед натовпу. Чужі дяді і тьоті питають, що сталось, і де моя мама. Я, звісно, рада б їм відповісти, але, власне, я тому й плачу, що не знаю. Мама завжди знаходиться, на щастя. Сльози висихали і я одразу готувалась до наступних, вони мають ще бути обовʼязково, бо кожен «шопінг» на базарі закінчувався тим, що замість покупки того, що сподобалось тобі, купували те, що сподобалось мамі.

Про що ж тоді Хмельницький? 

Насправді я хочу розвінчати міф про те, що головна візитівка Хмельницького – це базар, як можуть думати жителі інших міст. Хмельницький – це чисельні підрозділи Сил спеціальних операцій, перша Прикордонна академія імені Богдана Хмельницького, Перший військовий шпиталь ветеринарної медицини. Це – сміливість прийняти 130 тисяч переселенців у місті й понад 380 тисяч – в області. Це врешті решт гул авіації зі Старокостянтинова, що будить тебе о 6-й ранку в тихий день, якщо летить кудись по справах. Або ж кружляє над додомом серед ночі, захищаючи тебе від російського «шахеда», який, власне, також кружляє над твоїм домом.

— Дивись, ось «Пабло», про якого я розповідала, а це хлопці-пожежники, які гасили одну з перших атак на Хмельницький, і прямо в них повторно влучив «шахед», – кажу знайомому спецпризначенцю, який вже «познайомив» мене зі всіма своїми побратимами на Алеї Слави. Завдяки культурі памʼяті розмова живих із загиблими тут стала реальністю. І нікого із перехожих ці, в прямому сенсі, розмови вже не дивують. Це – той самий «комфорт» в умовах війни, який ми прийняли, і який психологічно робить життя в тилу кращим після повернення з його бойових завдань і моїх фронтових відряджень.

 

Авторка: Альбіна Карман

Читайте також — Одеса. Наше море – наша сила