Крим – острів любові, що не згасає

Мені шість, надворі 1991 рік, ми з батьками вперше в Криму. Найперші спогади – гаряче повітря, запах випаленого сонцем степу, вижовклі трави і крихітні білі равлики на них. 

Під час нашої подорожі відбувся путч – спроба держперевороту, що зрештою призвела до розпаду СРСР і підписання Україною Акту проголошення незалежності. Рідні переживали за нас, адже саме тоді члени самопроголошеного Державного комітету з надзвичайного стану блокували президента Михайла Горбачова на його кримській дачі. Ми дізнаємося про це значно пізніше, адже не маємо доступу до новин.

Море лякає мене, а от степ і гори викликають щирий захват. Мама купує мені заколки у вигляді слова Love. Перше англійське слово, значення якого я засвоїла. Відтоді, попри те, що з мого роду ніхто не мав стосунку до Криму, по приїзді туди виникає незбагненний внутрішній імпульс – я вдома.

Вітер надій і пригод

2004 рік – я студентка Інституту журналістики, ми приїжджаємо з друзями в Крим автостопом. За спиною – події Помаранчевої революції, у якій ми брали активну участь. Відчуття, що ти своїми діями можеш впливати на хід історії, п’янить. Світ здається простим і зрозумілим, а ми – майже всесильними. Адже от щойно відстояли інтереси країни, і тепер точно все буде добре. Ми перетнули майже всю країну без грошей, і фантастично тут почуваємося. 

Судак, фортеця, історичний фестиваль – балахон менестреля з мішка від картоплі, лицарські турніри. 

Карадаг, де друзі з Києво-Могилянської академії проходять практику, досліджуючи морську флору. 

Лисяча бухта, дикий пляж, куди з’їжджаються митці, йоги, гіппі та інші дивні люди. Простір творчості і довіри, ми лишаємо речі без нагляду, не сумніваючись, що тут всі свої, спимо просто неба і здійснюємо короткі подорожі до Феодосії – у музей Айвазовського. 

Кримськотатарський майстер лагодить порваний сандаль – йду до нього босою. 

Травень усіх студентських років – Мангуп-Кале, печерне місто з руїнами міста-фортеці IV-V століть, місце сили. О цій порі воно особливо прекрасне, коли зелень іще відповідає своїй назві. Старовинний цвинтар караїмів, монастир у печері (звісно ж, московського патріархату), свій фольклор, сленг і топоніми, що утворилися тут. На спуску з гори живе колекціонер вин, котрий влаштовує фантастичні дегустації. На початку травня сюди з’їжджаються українці, росіяни і білоруси, любителі дикого відпочинку. Ми товаришуємо з усіма, адже це місце здається втіленням любові і світла.

Зануритись у минуле

2007 рік, я студентка магістерської програми з давньої історії і археології Києво-Могилянської академії, з одногрупниками проходжу практику в Херсонесі. Експедиція організована директором Техаського інституту класичної археології Джозефом Картером, у ній беруть участь археологи з різних країн. Ми – єдині студенти, які за участь у практиці отримують гроші. Адже українська наука бідна і тримається здебільшого на ентузіазмі. Заповідник поділений між російськими і українськими археологами. Це обурює, однак ми зосереджується на своїй ділянці роботи.

Віктор Янукович уже став прем’єр-міністром, відчуття регресу і повернення старих еліт відбило бажання стежити за процесами у політиці. Ми занурюємось у дослідження минулого. Вдень вчимося розрізняти зуби домашніх тварин, що населяли давнє місто-поліс, описуємо і вносимо у електронні бази знахідки. «Найважливіші розкопки відбуваються у фондах», – повторює ніби мантру професор-антикознавець Віталій Зубар. Тоді ми вперше почули поняття «комендантська година» – на території заповідника заборонялося виходити з будиночків після певного часу. Втім, ми цю заборону благополучно обходимо: п’ємо вино на березі нічного моря, купаємося, ховаємося за кам’яними валунами від міліціонерів, які з ліхтариками прочісують територію. Перелазимо через паркан, аби потрапити на нічний концерт джазу Енвера Ізмайлова. Світ все ще здається сповненим див.

Гроза у природі й не тільки

2013 рік – останній, коли ми змогли відвідати півострів в улюбленому дико-наметовому форматі. Янукович – президент, а в атмосфері і настроях Криму відчуваються ледь помітні зміни. Регіон завжди був здебільшого російськомовним, однак через нашу українську раніше не виникало проблем. Цього ж разу здається, що нас просто перестали розуміти. Аби домовитись із таксистом або ж розпитати дорогу, доводиться повторювати своє запитання російською, інакше у відповідь вперте мовчання. Але найбільше вражає мис Айя – дике, важкодоступне місце, куди добиралися катером. Якісь ентузіасти не полінувалися приперти з собою чималі банери із провокативним написом: «Крым – достояние России». Ми ще не знали, що підготовка до анексії на той момент триває повним ходом. Тоді було відчуття, що півострів не хоче нас відпускати: кілька днів лютує шторм і злива. Катери, що забирали з миса мандрівників, перестали виходили в море. Автівка-всюдихід, яку ми намагаємося винайняти в лісництві, застрягає в болоті. Лісом і горами нас виводить місцевий спортсмен. 10 км – невелика відстань, однак під зливою і по слизькій глині, це таки випробування. Погода ускладнює й ситуацію на дорогах – жодне таксі не хоче везти нас на вокзал у Севастополь. Зрештою, знаходиться шаленець, який погоджується, – коротка дорога до вокзалу обходиться нам дорожче за залізничні квитки туди і назад. Вагон майже порожній, ймовірно, більшість пасажирів не встигли на потяг через негоду. Ми з комфортом розвішуємо наскрізь мокрі спальники і намети. 

9 березня 2014 року. Я журналістка, мчу до Криму, аби зрозуміти і висвітлити, що там відбувається. У авто – репортери і активісти. Перемога Революції Гідності дарує піднесення та хибне відчуття власного всесилля – як 10 років тому, тільки значно потужніше. Здається, що головну справу зроблено, а непрохані гості на півострові – непорозуміння, яке зараз виправимо спільними зусиллями. Блокпост із триколорами розвіює ці ілюзії. Далі їх розвіюють озброєні люди, що спиняють наше авто. Контингент барвистий: бійці «Беркуту», що втекли з Майдану (та, як нам пояснили потім, уже отримали російські паспорти); «донські козаки» у химерних капелюхах; тітушки в капцях, спортивних штанах і з пістолетами, та власне «ввічливі люди» без опізнавальних знаків на формі. За кілька годин жаху і прощань із життям на блокпості ми опиняємось у закритій вантажівці зі зв’язаними руками та обрізаними ножами волоссям. Нас доправляють у закритий дворик, де ще якийсь час змушують стояти нерухомо обличчям до стіни. За спиною клацають затвори автоматів – мимоволі очікую черги. Вловлюю запах моря неподалік. Роз’їдає відчуття пекельної несправедливості – бути так близько до улюблених місць і не дістатися моря, а так бездарно попастися. Нам пощастило – ажіотаж, що піднявся у суспільстві через наше викрадення, був потужним, і за три дні допитів і сидіння в одиночних камерах нас відпустили. Відчуття власного всесилля лишилося там же. У окупації.

Позбавимо ілюзій. Швидко, недорого, ввічливо

Крим стає віртуальним простором. Такою собі фата-морганою, куди не можна потрапити фізично. Я тримаю контакт із кримськими активістами і дізнаюся про життя підпілля. Люди проукраїнських поглядів, які обрали лишитися, пішли на свідому жертву. Адже якщо ми говоримо, що Крим – це Україна, то треба доводити це власною присутністю тут, такий мотив висували вони. Під прицілом опинилися здебільшого кримські татари – вони уже втрачали свій дім внаслідок сталінської депортації. Більшість із них поверталася до Криму дітьми, і з нуля відбудовували житло і життя. 

Проукраїнські медіа зникли, тож активісти ввели поняття «громадської журналістики» – так утворилася спільнота «Кримська солідарність». Люди без попереднього досвіду в медіа висвітлюють у соцмережах обшуки в активістів та судові процеси над ними. Якщо йдеться про штраф, а не арешт, кошти збирають усією спільнотою і максимально дрібними купюрами. У цьому вбачають певний символізм колективної підтримки своїх. Поміж своїми в спільноті певний час ходять в обігу гривні – люди розраховуються ними, адже регулярно виїжджають на материк, де можуть купити собі все необхідне. Знаходяться шаленці, що відмовляються приймати нав’язане окупантами російське громадянство – такі мусять кожні 90 днів виїжджати на материкову Україну і певний час жити там. 

З повномасштабним вторгненням 2022 року тиск на сили опору стає більшим.

Пряме сполучення з материком обривається. Однак опір не зник. Про це свідчить і діяльність «Кримської солідарністі», і рухи опору «Жовта стрічка» й «Атеш», що повсякчас нагадує, що Крим – це Україна.

Те, що тримає

2025 рік. Я ветеранка і воєнна репортерка. Надворі повномасштабне вторгнення, експерти дискутують, чи переросте російсько-українська війна у Третю світову. В дива та добрий світ давно не віриться, обіцянка «кави в Криму» виявилась міфом. Натомість віриться у Сили оборони України, які таки роблять дива. Відео «бавовни» в Криму – найкраща приправа до ранкової кави. І паралельно з цим повсякчас намагаюся вловити нотки схожості: ось тут трохи подібний краєвид, тут пахне як в Криму, тут трохи схожа атмосфера. Ці спогади – незагоєна рана. Навіть якщо станеться неможливе, і найближчим часом вдасться повернути півострів фізично, доведеться докласти титанічних зусиль, аби вимести «рускій дух» із свідомості мешканців. Адже російська пропагандистська машина працювала всі ці роки. 

Заколка у вигляді слова Love, куплена мамою в наш перший приїзд, досі в мене. Вона нагадує про щось, що тримає всі ці роки і дає сили рухатись далі. Про щось, чим став Крим для мене, про ту силу, якою наповнював мене ніби пальним усі роки. Про щось, що зрештою перемагає і бере гору. Якщо зануритись у історію Криму, він пережив не одну орду ще до нашої ери. Переживе і цю. Та лишится собою. Островом гарячого степового повітря, злих вітрів і штормів. Скель і моря, які не прощають неповаги до себе. А також – любові.

Авторка: Олена Максименко

Читайте також — Бахмут – місто троянд, що стало фортецею