Кропивницький: місто, що тримає тил

Кропивницький ніколи не був у пріоритеті туристичних агентств. Як на мене, це місто завжди мало спокійний ритм, занадто велику кількість маршруток на площу у 115 квадратних кілометрів і людей, які знають одне одного по іменах. Останнє – буквально: я не можу пригадати дня, коли б не привіталася з кимось із перехожих. Туристів тут теж можна було побачити, але здебільшого в одному місці – на вулиці Театральній.

Вздовж неї – історичні будівлі, а поруч із ними ресторани, кафе й бари, біля яких збирається молодь. Не випадково ще у 2011 році, після перемоги в телевізійному шоу «Майданс», Кропивницький почали називати танцювальною столицею України. На Театральній часто лунала гучна музика, а через кожні сто метрів можна було побачити групи танцівників-аматорів.

Вулиця завжди була людною. У вільний час я підпрацьовувала у вуличних фотографів – робила світлини гостям міста й пропонувала роздрукувати їх для сувенірної газети. Грошей за цю роботу платили небагато, зате вона дала змогу краще пізнати місто й людей. Вони мали свій характер – неспішний, спокійний і трохи замріяний. Більшість із них говорила добре знайомим для мене суржиком.

Кропивницький заклав у мені любов до тюльпанів. Як і багатьох дітей у цьому місті, мене часто возили до Дендропарку. Атракціони цікавили мало – майже вся територія була засаджена жовтими, рожевими, фіолетовими й помаранчевими квітами. Простір був залитий дитячим сміхом.

Гул літаків 24 лютого 

Перші дні повномасштабного вторгнення змінили ритм міста. Для тихого Кропивницького гул літаків уранці 24 лютого 2022-го був просто неприродним. Замість розмов на зупинках люди мовчки дивилися в телефони. У новинах писали, що російська колона рухається польовими дорогами вже за чотири кілометри від міста. Звісно, ніхто не вірив. Але паралельно з тим усі облаштовували приміщення, що могли би слугувати укриттями. З того періоду найбільше запамʼятався запах сирості у підвалі мого будинку. По стінах стікала вода – як і більшість у місті, вони були не пристосованими для перебування там людей. 

В області почали розміщувати переселенців – переважно в школах. Уже на ранок 25 лютого до регіону приїхали понад три тисячі людей. Потрібні були теплі ковдри, матраци, подушки, одяг, посуд і харчі. Люди гуртувалися, щоб допомогти – готували їжу, збирали речі й ліки, плели маскувальні сітки.

З 26 лютого 2022 року в Кропивницькому розвішували листівки із закликом вимикати світло в темний час доби та знищувати мітки, що могла використовувати російська армія. Уночі місто патрулювали поліція, СБУ та військовіі.

27 лютого заборонили продаж алкоголю, на вулицях з’явилися білборди з «посланнями» для росіян, люди почали готувати коктейлі Молотова, які вже пізніше стали називати Бандера-смузі, а на в’їздах у міста й села встановили блокпости. 

Місто-волонтер

Козачий острів – зелений клаптик, розташований поблизу річки Інгул – став центром гуманітарної допомоги для переселенців і військових.

На другий тиждень після вторгнення пішла допомагати місцевим волонтерам. Я надягла білу хустку, фартух, рукавички та стала сушити овочі і зелень для сухих супів і борщів. Їх відправляли військовим і жителям областей, де через бойові дії люди змушені були готувати їжу на вогнищах. Таких, як я, було понад 300. У 2023 році працівники навчально-реабілітаційного центру приготували для військових 12 тонн вареників і понад 11,5 тисяч пиріжків. Харчів бійцям вистачало, але для містян це стало способом об’єднатися і трохи відволіктися від новин.

Волонтери працювали щодня. Це давно перестало бути справою окремих людей – це ритм міста, його нова звичка. Тут кавʼярні, магазини чи університетські аудиторії перетворювалися на точки допомоги. Місто, яке раніше здавалося непримітним, стало активним і потрібним.

Кропивницький прийняв велику кількість переселенців. Сьогодні в Кіровоградській області їх понад 85 тисяч – переважно з Донецької, Луганської та Херсонської областей. Центри гуманітарної допомоги забезпечують їх житлом, одягом і речами першої необхідності.

Вулиці знову наповнюються людьми. Їх роблять безбар’єрними – як для місцевих жителів, так і для тих, хто був змушений переїхати, покинувши рідний дім. Вулиця Театральна позбулася старої бруківки, що ускладнювала пересування на колісних кріслах. Вона більше не схожа на місце зустрічей до пізньої ночі – музику тут чути все рідше. Повертаючись до Кропивницького, мені дедалі складніше впізнавати обличчя в юрбі. Знайомі вулиці більше не здаються виключно «своїми». Я дедалі рідше відчуваю його як місто, яке знаю напам’ять. Але воно напамʼять знає мене. 

Дендропарк щороку квітне, але дитячий сміх тепер перемішаний із розмовами батьків про знайомих на фронті. На білбордах зʼявляється все більше портретів загиблих військових. А вздовж площі Героїв Майдану, яка колись була місцем свят, мітингів чи концертів, тепер проводжають полеглих у кортежах із написом «На щиті». Інформацію про них транслюють на електронному екрані біля міськради.

Місто не стало іншим зовні, але стало щільнішим усередині: більше людей, більше запитів, більше відповідальності одне за одного. Тут рідко лунають сирени, але майже в кожного є хтось «там» – родич, друг або знайомий, про якого регулярно питають і чекають новин. І саме через це місто живе кожен день – приймає, допомагає і дає опору.

 

Авторка: Руслана Сушко

Читайте також — Полтава – «духовна столиця України» або місто щоб народитися і померти