Крок у нове життя – жінки з тюрем йдуть на війну

Троє в тактичному одязі, з папками в руках, ідуть подвір’ям в’язниці. За великими каламутними вікнами швейного цеху видніються обличчя жінок. Вони з цікавістю роздивляються незнайомців. Коли військові заходять всередину, біля дверей на них уже чекає юрба. Жінки одягнені по-різному: хтось у гумових капцях, хтось – у кросівках чи валянках. Голови вкриті різнобарвними хустками.

До жінок починає говорити сивий, підтягнутий чоловік у прямокутних окулярах. Це – «Джаз», заступник командира Першого окремого штурмового полку з морально-психологічного забезпечення. Він об’їздив десятки колоній по всій Україні й завербував чимало сильних штурмовиків, відколи ухвалили закон про мобілізацію засуджених Сьогодні ж його завдання інше – заохотити жінок долучитися до експериментальної жіночої роти операторок дронів.

Ми хочемо взяти до себе порядних людей,
які прагнуть змінити щось в своєму житті,

Для нього це – не претензійні слова. Він вірить, що армія справді може дати другий шанс. Те, що із засудженими рідко трапляється. «Джаз» показує на Олександру – дівчину у військовій формі, яка приїхала до колонії разом з ним. Наприкінці літа 2024 року вона достроково вийшла із в’язниці та вступила до війська. Дівчина швидко заслужила авторитет серед командування. Тепер вона – старший сержант і сама вербує добровольців до батальйону.

З 40 кандидаток відібрали 5

Після промови «Джаза» кілька десятків жінок записуються на співбесіду, що відбувається прямо в колонії. Дехто каже прямо: вирішили піти за прикладом Олександри, бо знають її особисто. Але попереду – суворий відбір. У 1 ОШП шукають добровольців без наркотичної чи алкогольної залежності. Командири переконані: це «косить» особовий склад швидше, ніж ворожі атаки. Також серед умов – відсутність важких інфекційних хвороб, як-от туберкульоз або ВІЛ.

Деякі жінки ледь ступають у кабінет, і «Джаз» одразу каже «ні». Йому достатньо поглянути на обличчя і він вже розуміє, що людина має залежності. З більшістю жінок «Джаз» все ж таки говорить і досить швидко робить висновки, що їм – не по дорозі.

За стіл навпроти рекрутерів сідає брюнетка з підведеними тушшю карими очима і татуажем брів. Називає статтю Кримінального кодексу: 307, частина третя. Поширення наркотиків.

– Що вживала?, – запитує «Джаз» без докорів.

– Метадон. Дванадцять років, – беземоційно відповідає жінка.

«Джаз» витримує недовгу паузу та хитає головою.

– Виховання щодо наркотиків в нас дуже жорстке. Кажу відверто перед адміністрацією. Я вже тридцять людей повернув в їхню «альма-матер» ще з плюсом вісім років, – каже військовий.

– Я йду туди не поширювати наркотики. Я не підведу, – запевняє засуджена.

До цих обіцянок «Джаз» ставиться зі скепсисом. Поруч сидить командир батальйону колишніх ув’язнених «Йож», який тримає на колінах розгорнутий нотатник. Він мовчки ставить мінус навпроти імені цієї кандидатки. Минають співбесіди, «Йож» ставить все більше мінусів. Лише деякі випадки викликають у рекрутерів обговорення. Але очі не горять.

У кабінет заходить дівчина з чорним, як вугілля, волоссям. Вона стоїть біля дверей, опустивши голову, не сідає, поки її не просять. «Джаз» прищурює сірі очі, вдивляючись у обличчя. 29-річна Ельвіра розповідає, що вона сирота, потрапила в колонію за 115-ю статтею – умисне вбивство. За її словами, це сталося під час самооборони. Ельвіра відбуває строк трохи більше двох років. Залишилось ще п’ять. Вона закінчила лише сім класів школи, тому продовжує навчання в колонії.

Коли Ельвіра виходить із кабінету, адміністрація колонії відмовляє рекрутерів брати її у військо. Мовляв, зараз вона психологічно нестабільна. Але «Джаз» у ній все ж щось побачив. 

«У неї нікого немає. Я хочу дати цій дитині шанс. Ми її заберемо», – рішуче каже він.

Кожну доброволицю «Джаз» попереджає, що вороття назад немає. І якщо вони підведуть, проти них застосують суворі заходи: знову посадять.

За два дні рекрутери поспілкувалися із сорока жінками й обрали лише пʼять. Усі – з однієї колонії. Тепер вони разом зіштовхнуться з новими викликами.

Хоча рекрутери розчаровані кількістю, якість для них важливіша. Далі список спрямовують до Державної кримінально-виконавчої служби, потім – медкомісія. Якщо все складається, кандидатка йде на суд, де ще може відмовитися від служби.

Життя у колонії

Колишні ув’язнені називають колонію «лагерем». Життя тут гнітюче: день тягнеться, мов тиждень, кажуть засуджені жінки. Усе монотонне, не змінюються ані робота, ані обличчя навколо.

«У лагері не минає й дня без відчуття провини», – каже 40-річна Наталя, яка провела за ґратами два роки. Її засудили за 185-ю статтею – крадіжка. В умовах воєнного стану закон передбачає суворіше покарання, тож жінці присудили п’ять років ув’язнення. Тюремний строк став для неї переломним: Наталя відчула, що опинилася на самому дні. Вона була переконана, що через кримінальне минуле не матиме майбутнього.

Мобілізація засуджених для мене – це крок у нове життя.
Я готова повністю віддатись цій справі,

Відтоді вона щодня чекала на рекрутерів і раз у раз нагадувала про себе адміністрації колонії. Рішення піти до війська не було спонтанним: вона думала про це не один вечір, стверджує Наталя. Коли до колонії прийшли з 1 ОШП, жінка пішла на співбесіду та переконувала, що хоче змінитися. «Джаз» їй не вірив.

– Подумайте, будь ласка. А колись ми сядемо за одним столом і ви зрозумієте, що не помилились, – запевняла Наталя.

– Нам треба подумати, – відповів їй «Йож».

Невдовзі Наталя дізналася результати. Після двох невдалих співбесід з іншими бригадами її взяли в армію. Вона не мала уяви, куди йде, адже увʼязнені відрізані від реальності і мало розуміють війну. Нічого не знала про батальйон «Шквал», у який мобілізується. Проте Наталю втішала одна думка:

Для своїх дітей я буду не мамою-зечкою,
а мамою-військовослужбовицею,

Вона вважає, що колонія – це лише період, а не все її життя. І тепер вона зможе побудувати інше майбутнє.

Того дня на волю також вийшла Анна, яка потрапила у в’язницю у 21 рік. Строк за умисне вбивство мав закінчитися у 2028-му. Дівчина стверджує, що вбила нападника під час самооборони. Тому до останнього судового засідання вона не вірила, що її засудять до позбавлення волі. Підвів поганий адвокат, вважає Анна.

Перед виходом із в’язниці довго не могла заснути, згадує дівчина. Вона лежала на нарах і чула власне серцебиття. На ранок стало ще тривожніше: після чотирьох років у колонії вона не уявляла, яким буде життя на волі. Та щойно вийшла із сумками за межі тюрми і сіла у військову машину, відчула спокій.

«Ми тільки від’їхали від колонії, а в мене вже було враження, ніби я там ніколи не була», – згадує Анна.

Базова підготовка

«Джаз» домігся, щоб до війська взяли Ельвіру, від чого відмовляла адміністрація тюрми. Дівчина не вірила, що це справді відбувається з нею. Процедура мобілізації промайнула стрімко: Ельвіра не встигла оговтатися, як уже стояла з сумками на виході з тюрми.

Якщо я виживу, армія поставить мене на правильний шлях,

Дорогою дівчина дивилася на автівки, що пролітали повз, на вітрини магазинів, перехожих, звичайне життя великого міста. Коли мобілізованих привезли до сільської хати на Донеччині, все здавалося сном. А тоді почалася адаптація й облаштування побуту. Перше, що зробили дівчата, – купили собі косметику. Згодом у щоденній рутині з’явилися нові обов’язки: стежити за генератором, носити воду з криниці, топити піч, чергувати на прибиранні й готувати їжу.

Невдовзі до будинку приїхала ще одна дівчина – 24-річна Дарʼя. Її шлях у війську був непростим. Вона пішла на війну під час першої хвилі мобілізації ув’язнених жінок. Але через проблеми з дисципліною переходила з підрозділу в підрозділ. Дарʼя була на Покровському напрямку: готувала їжу побратимам і надавала першу допомогу. Саме там на власному досвіді дізналася, що таке «медевак», «трьохсоті» й «двохсоті».

Зрештою вона знову опинилася у «Шквалі» 1 ОШП. Тепер Дарʼя вдруге проходить навчання разом із новобранками й перекваліфіковується на операторку дронів.

Думки про службу з’явилися в неї ще тоді, коли почалася мобілізація засуджених чоловіків. Вона боялася, але насамперед бачила в цьому шанс забезпечити двох маленьких синів, які залишилися з бабусею.

«Я чекала рекрутерів цілий місяць. Я засинала з думкою: «Будь ласка, прийдіть». Кожного дня я вставала в 6-й ранку і фарбувалася», – згадує Даша.

У колективі Дарʼя з позивним «ДШК» – найбільша оптимістка: постійно підбадьорює інших. Наталя поступово розкривається саме такою, у яку міг би повірити «Джаз»: зібрана, відповідальна. Вона тримає лад у будинку, старанно тренується на полігоні й із першої зарплати замовила собі тактичну аптечку. Анна, позивний «Ікс», спершу була замкненою, але згодом занурилася в навчання. Потроху відкривається й Ельвіра «Ням-Ням», хоча їй серед усіх найважче. Вона визнає: не раз шкодувала про своє рішення, бо здавалося, що опинилася не на своєму місці.

Під час останнього тижня підготовки дівчат почало холодати. Ранок, збирання, кава, швидкий сніданок. Поки дівчата надягають екіпірування, Наталя вже рівняє лави обабіч кухонного столу й миє посуд. На подвір’ї чекає позашляховик, який повезе їх на полігон. Дівчата закидають у машину бронежилети й наплічники, хтось сідає у відкритий кузов. Дорогою щоки обпікає холодний вітер.

Коли позашляховик приїжджає на базу «Шквалу», до машини підходять чоловіки, вітаються і намагаються привернути до себе увагу жартами. Жінкам не до цього – треба взяти зброю та розписатись за неї в документації.

– Саш, а БК брати?, – запитує Наталя «Сан Санича».
– Нєт, бл**дь, будемо стріляти камєшками, – іронічно відповідає та.

Старша сержантка «Сан Санич» часто буває різкою, але жінки не ображаються. Навпаки, вони поважають Олександру і особисто дякують їй та командирам за другий шанс проявити себе.

«Така команда в нас склалась завдяки одній людині. Це – Сашка», – вважає Наталя.

Позашляховик залишає дівчат біля полігону. Жінки йдуть на стрільби, човгають берцями в багнюці. Несуть важкі ящики з боєкомплектом. Перед стрільбами дівчата нервуються, бо ще виходить влучно стріляти. Дарʼя, позивний «ДШК», підбадьорює:

«Та дівчатка, ми тільки вчимося. Будемо всі ї**шити пі**рів».

Перше зіткнення з реальною війною

Уже котрий тиждень найхолоднішої зими засуджені жінки перебувають поблизу сірої зони на Запорізькому напрямку, чекаючи на свої перші бойові виходи. Там часу на роздуми майже немає: потрібно дбати про побут у екстремальних умовах, тренуватися й продовжувати навчання. Старанність доброволець тішить їхніх інструкторів. «Морф», який навчає їх керувати дронами, каже:

«Я бачу, що вони стараються. Є бажання, тому все вдасться. І за всі ці три місяці жодна з них не зіскочила в СЗЧ».

Кілька місяців тому жінки не знали, куди йдуть. Анна готувала себе до найгіршого. Наталя розуміла, що йде на великий ризик. Ельвіра щоранку боролася з думкою: «Я тут – зайва». Дар’я мотивувала себе тим, що захищає власних дітей. І хоч умови екстремальні, минуле у в’язниці їх загартувало.

У Запорізькій області почала складатися картинка про війну. Вони проводжали на позиції піхотинців і через рацію чули, що дехто з них – «300» чи «200». Згодом на виходи мали вирушити і самі жінки – «очі» піхоти.

Першою виходила Наталя. Дістатись на позиції виявилось непросто: росіяни гатили мінометами, на шляху повсякчас траплялися дрони-ждуни. Наталя та двоє побратимів пересувалися перебіжками відкритою місцевістю під «брудним» від безпілотників небом. Але через адреналін Наталя не відчувала ваги бронежилета та набитого усім необхідним наплічника.

Наступні сім днів на позиціях військова описує як час постійної напруги та коливання. Розслабитись неможливо, адже росіяни не припиняють бомбардувати мінометами та дронами.

«Я там поняла, наскільки треба дорожити кожною секундою. Передивилась свій світогляд і почала ставитись до життя серйозніше.»

Я раніше просто існувала, а тепер дихаю,

Через тиждень Наталя вийшла з позицій. У неї й досі є плями на обличчі від обмороження, а по всьому тілу – рани та пухирі від холоду та стресу. Вона не знає, чи готова прожити ці моменти на фронті знову. Але коли скажуть йти на позиції, піде.

«Я не можу сказати, що мені сподобалось на позиціях. Але двері лагеря привідкрилися, значить, я щось ще не зробила. Тому я хочу зробити те, що можу», – ділиться жінка.

Вона намагалася попередити своїх подруг: на фронті все не так, як вони очікували. Хотіла передати свої знання, хоч і розуміла, що насправді це неможливо. Адже фронт – непередбачуваний.

Після Наталі виходить Анна. Уночі перед виходом побратими допомагали їй зібратися на позиції. Спакували наплічник з усім необхідним: вода, їжа на два дні, енергетики, грілки, патрони, запасна термобілизна, дві пари рукавиць. Також п’ять пар шкарпеток, які треба часто змінювати, щоб вберегти ноги від сильного морозу. Про всяк випадок Анна поклала в рюкзак тональний крем та люстерко. Цей процес нагадав її побратимам підготовку до весілля.

«Ранок нареченої», – пожартував «Штопор», з яким Анна виходить на позиції.

«Наречена» сміється й закриває обличчя плитами бронежилета, наче фатою. Але зовсім скоро стає зібраною. Група вирушає на вихідну точку о 3:30 ночі. Але доводиться чекати до ранку через складну ситуацію на ділянці фронту. Росіяни активно наступають, намагаючись перерізати логістику українців та вийти на вигідні позиції.

15 кілометрів пішки Анна долає за день. Вона йшла повз мертві села, де вже нікого не залишилося. Увечері доповідає рацією: «Дійшла на позицію». Попереду – два тижні впритул до ворога, де виживання залежить від навичок та фізичної сили, але також від удачі.

Текст: Діана Делюрман
Фото: Надія Карпова, Діана Делюрман

Читайте також — «Ворог лізе всюди»: Україна втратила контроль над 4 тисячами кілометрів території протягом року