Харків – місто на сході, місто на межі
Харків змінює своє обличчя під тиском війни: з міста студентів і заводів він став прифронтовою фортецею, що вчиться жити під постійними обстрілами. Руйнуються ринки й заводи, виїжджають тисячі мешканців, але народжується нова спільнота та міцніє українська ідентичність. Попри небезпеку, місто продовжує працювати, виховувати дітей і тримати оборону – розповідає репортер Frontliner Іван Самойлов.
Майже чотири роки потому Харків перетворився з міста, що знали як український осередок студентства, науки й заводів, на оборонну межу між двома цивілізаціями.
За цей час боротьби й втрат із мегаполісу виїхали як іноземні, так і українські студенти, перестала існувати значна кількість інститутів і підприємств. Ракетними, артилерійськими й дроновими обстрілами зруйновано історичний центр і цілі спальні райони. Сотні тисяч харків’ян виїхали за кордон або до інших міст. Натомість у Харкові суттєво розширилася нова соціальна група мешканців – переселенців. Під час нових хвиль наступів росіян, чи то на Харківщині, чи то на Донеччині, колишні студентські гуртожитки все більше заповнюються новими, знедоленими мешканцями міста. Дехто з часом їде далі на захід, проте велика частина залишається і розбудовує нове життя тут.
Зникнення старих символів і зміна менталітету
Одними з кліше Харкова за часів покійного мера Геннадія Кернеса були найбільший ринок Європи «Барабашово», парк Горького, лавки та смітники.
Колись, у мирні роки, я активно користувався цими «канонічними» харківськими місцями. У парку ми з друзями каталися на атракціонах, гуляли в Геловін та інші свята, на величезному ринку купували речі та живилися в’єтнамською кухнею (тепер велика азійська діаспора теж виїхала). Зараз, особливо після останніх обстрілів, від колишнього ринкового гіганта, народженого «диким» капіталізмом 1990-х, залишилися лише жалюгідні рештки. Центральний парк стоїть порожній, адже атракціони не працюють, а через дорогу – череда заводів, що росіяни стирають до камінчиків.
Змінилося багато, і, на диво, не лише в гірший бік. Місто продовжує українізуватися, велика кількість містян нарешті усвідомили себе українцями, а білгородських покупців на ринках уже ніхто не чекатиме десятиліттями. Під час останніх протестів проти знищення незалежності антикорупційних органів вулиці міста заповнилися натовпами свідомої, проактивної молоді – це справді надихає залишатися тут і жити далі.
Життя в умовах постійної небезпеки
Однією з ознак прифронтових міст стала звиклість до обстрілів. Увечері на Салтівці можна чути канонаду артилерії з-під Липців – саме там тримається наша лінія оборони з моменту повторного наступу росіян на місто у травні 2024 року. Водночас у центрі можна прогулятись блискучим від ліхтарів Садом Шевченка, послухати концерти вуличних музикантів і галас п’яної молоді під закладами. І все це не виключає прольотів російських безпілотників над усіма районами – з відповідними звуковими супроводами.
Міська влада намагається робити багато, аби втримати людей у місті, іноді — наражаючи їх на небезпеку. Яскравим прикладом є прикрашання вулиць пластиковими декораціями, ввімкнення святкового освітлення тощо. Усе це створює великі натовпи людей у вузьких міських просторах – у місті, що стоїть лише за 25 кілометрів від фронту. Натовпи людей на тлі стовпів диму гуляють у центрі, купаються у водоймах, сидять у ресторанах.
Яскравим і трагічним прикладом став літній обстріл Харківської дитячої залізниці, від якого загинула її очільниця. За непідтвердженими даними, залізницю планували відкривати для дітей, попри те, що вона розташована просто навпроти авіаційного заводу.
Стійкість і трансформація міського життя
Місто продовжує зазнавати періодичних, а часом постійних обстрілів. Дехто втомлюється й виїжджає, але переважна більшість тих, хто повернувся або взагалі не виїжджав за ці 3,5 роки, лишається в місті. Продовжує жити, вести дітей до підземних шкіл і ходити на роботу. Здається, за ці роки Харків став у чомусь провінційнішим – його масштаби зменшилися. Колись переповнені офісні центри ІТ-компаній тепер чекають хоча б на якихось орендарів, а колишні підприємства знову й знову стають вогнищами нічних атак. Змінився склад і кількість населення, в тому числі і мова спілкування.
У 2022 році модним був вислів «Харків – залізобетон». На жаль, і цьому матеріалу властиво кришитися – так само, як кришиться Держпром після вечірніх обстрілів КАБами. Та попри все, місто живе. Крихко, складно, але вперто – так, ніби саме життя тут стало актом спротиву. Харків більше не той, яким був, але, можливо, вперше став справжнім собою.
Автор: Іван Самойлов
***
У цьому блозі репортери Frontliner діляться спостереженнями та думками про те, як повномасштабна війна змінила їхні рідні міста. Блог – це персональні рефлексії і особистий досвід, що може не співпадати з баченням редакції та читачів.
Читайте також — Київ та зима, що ніяк не закінчиться
