Відкладена юність: історія хлопця, що побачив пекло у Кринках і вижив

Щось тримало його на узбережжі Азовського моря. Євген відкинув пропозицію батьків переїхати до Туреччини. Довелося дорослішати. З чотирнадцяти почав підпрацьовувати і жити самостійно. Євген батракував на місцевому пляжі Генічеська: «Кукурудза!», – кричав на всю горлянку. 

Восени хлопець чемно ходив до школи. Проте всидіти за партою було важко, а його нове хобі – потягнути цигарку – тягнуло гроші з кишені. Довелось поновити пошуки роботи. Більшість місць, що працювали влітку, восени стояли зачиненими. Миготів єдиний нічний клуб, куди й врешті влаштувався хлопець.

Перманентне спілкування з відвідувачами виснажувало, тих, хто порушував його спокій, Євген драконив у відповідь. Він дотримувався філософії: «Не чіпайте мене – я не чіпатиму вас». Але охочих зіпсувати настрій відлякувало інше: хлопець займався рукопашним боєм і колекціонував ножі. 

Любов до зброї плекав дідусь-мисливець з військовим минулим. Саме він і навчив онука, що зброя – це, перш за все, відповідальність. Євген вперше вистрелив, коли відправився з дідусем на полювання у Бессарабські степи біля міста Кілія.

Щойно старий побачив зайця, протягнув рушницю малому: «Бачиш? Стріляй», – пошепки наказав. Віддача була настільки сильною, що у Євгена вивихнувся плечовий суглоб. Тоді він не стримався і впустив дві сльози. 

Дідусь виховував онука суворо. Його мотиваційну промову хлопець запам’ятав назавжди: «Дебіл ти, малолітній, бл**ь. Тобі голова дана не для краси. Береш і думаєш». Ці слова допоможуть Євгену за кілька років, коли він опиниться в пеклі з назвою – Кринки.

Обід за розкладом

Минуло півтора року з початку повномасштабного вторгнення. Навколо шуміли новини про український контрнаступ. Євген служив на Донецькому напрямку в складі 503-го окремого батальйону морської піхоти. Підрозділ тримав кілька ВОПів, уранці й увечері перекидалися з росіянами снарядами. Щойно стрілка годинника добігала опівдня, вибухи замовкали на годину. Вісімнадцятирічного новобранця це насторожувало, він чекав підступу ворога, але тиша повторювалась щодня, немов за графіком. 

«Це точно війна? Де звитяжні штурми, де контратаки?» – не второпав хлопець і пішов до опорного пункту дізнатись у побратима, що відбувається.

«У нас обід, – кинув той, жуючи. – І у них також».

Відчуття не виконаного боргу гнітило, хлопець відчував сили на більше. Можливість показати себе з’явилася незабаром. Їхній батальйон вивели в Горішні Плавні, де тоді формувалася 38-ма бригада морської піхоти. Командування перекинуло Євгена у новостворену десантно-штурмову роту. Вибору як такого не було, тому він погодився. Хлопець став штурмовиком, тепер на нього чекала інша війна – зі штурмами, кров’ю та смертю. Бойове хрещення він проходив у Кринках, поруч із місцями свого дитинства.

На тому березі Дніпра

У населеному пункті Козачі Лагері, за десять кілометрів від Кринок, була дача знайомих, куди час від часу навідувався хлопець. Десь там, на лівому березі Дніпра, він гриз недоспілі яблука, а потім спокутував гріхи за юнацькі дурощі в сільському дерев’яному туалеті. Дитячі спогади підживлювали його мотивацію, яка була  потрібна, як ніколи раніше.

Найскладніший етап кампанії Кринок полягав у форсуванні Дніпра. 

«Навколо плацдарму були всюди кацапи, а позаду стихія – нема куди відступати, – каже Євген. – ФАБи, які призначені вражати стратегічні пункти, кидали на піхоту». 

І це не все. Човен з Євгеном намагались уразити девʼять ворожих мінометів, але вони зуміли дістатися лівого берега. Його перший захід в Кринки тривав менше чотирнадцяти днів. Тоді з двадцяти людей вижило тільки троє. Євгену було ледь за девʼятнадцять років, а на його тремтливих руках вже лежало кілька життів.

«Думай», – він нишпорив у пам’яті в спробах згадати, як ставити декомпресійну голку. Медик загинув, тож тепер відповідальність була на хлопцеві. Йому вдалося врятувати побратимів – навички, здобуті в Британії на навчаннях, стали в пригоді, а слова дідуся з Генічеська озвалися крізь роки. Утім, від поранення це таки не вберегло. Хлопця евакуювали, коли осколки перебили йому мʼязи на нозі. Скоро він знову повернеться в Кринки, але пробуде там вже 53 дні.

Між минулим і майбутнім

Євген мобілізувався не тому, що був патріотом. Він спілкувався російською, а з українською стикався хіба в народному хорі, де співала його бабуся. У нього були інші плани на життя: на початку повномасштабного вторгнення Євген колесив Туреччиною й заробляв там кошти, бо торгівля кукурудзою вперлась у глухий кут, а перспектив у місцевому клубі не було. Хлопець охоче мріяв про майбутнє. Зважував, прагнув і рухався.

Але опинився тут, в холодному підвалі на лівому березі Дніпра. Його зачепило насильство і відсутність правосуддя. Душила відповідальність та відчуття, ніби зраджує. Тому й він придбав квиток та повернувся в Україну. І, наче, мотивації вистачало, але думки раз у раз повертались до втрачених мрій. 

«Найважче було не будувати планів на майбутнє», — згадує Євген. 

Він щодня рахував кількість днів у Кринках: 1, 2, 3… 8… 19…. 28. Кожна доба видавалася довшою за попередню. Обгорілі дерева нагадували, що навколо панує смерть. У хлопця не було ані майбутнього, ані минулого, лише тут і зараз: підвал, окопи і вибухи. 

Щоби думки не поїдали повністю, Євген тримався когось з доросліших. Вони давали корисні, або не дуже, поради, й хлопцю легшало. Але також траплялось по-іншому: те, що витримував девʼятнадцятирічний Євген, не завжди могли стягнути посивілі чоловіки.    

Починався пʼятдесятий день у Кринках. Хлопці планували змінити позиції. Тільки-но виповзли з підвалу, по них відразу почали працювати. Коли підлий уламок заскочив у ногу, Євген забіг назад у підвал. Побратими відводили погляд.

«Можливо, ти, курва, допоможеш?» – крикнув хлопець.

Дорослі здоровані зловили остовпіння. Хлопець побачив їхні злякані очі й зрозумів, що розраховувати варто лише на себе. Він запхнув у рота якусь ганчірку, аби стискати зуби від звірячого болю, і почав крутити турнікет. Тільки потім його евакуювали. 

«Закриємо цю тему», — просить хлопець. Він побачив забагато. Розказувати про це важко, а щось залишається військовою таємницею.

Як «Ондатрі» відірвало лапу

Після поранення хлопець вирішив почати з чистого аркуша, і перевівся у розвідку. Спочатку бігав піхотним снайпером, а потім зацікавився дронами та навчився управляти ними. У листопаді 2024 року його батальйон направили виконувати бойові завдання на Покровський напрямок, а вже 10 квітня «Ондатрі» відірвало лапу.

Вони успішно закінчили рекогносцировку – знайшли позиції та укріплення – і почали завозити розрахунки. Перша група успішно провела розвідку й чекала на ротацію з групою Євгена, в машині якої лежали підготовлені дрони-бомбери. Та їхня «Елька» не докотилась кілька метрів до позицій. Навколо спалахнуло – це було ураження ворожим дроном.

Євген випхнув побратимів, сказав, куди бігти, а сам одразу потягнувся до «сенсу життя» – яєчок. Йому на втіху, вони залишились неушкодженими. Хлопець із полегшенням зітхнув, спробував вилізти, але раптом упав. Знадобилося близько хвилини, перш ніж він зрозумів, що в ногу щось потрапило. 

А далі все відбувалося доволі швидко: накинув турнікет, побіг ховатися, вимкнувся-увімкнувся. Насипав гемостатик, зробив конвенцію. Поміряв артеріальний тиск – 50 ударів за хвилину. «Пи**ець». Мацав, де протікає. Знайшов – хлюпало в іншому черевику. Накинув другий турнікет, кинуло в холодний піт. Набрав командира — вирішили зробити паузу перед евакуацією, щоби ворожі дрони втратили слід, розрядились і полетіли. Машина приїхала за півтори години. Євген доповз і не вимикався ще шість годин. Хлопець заснув тільки у лікарні імені Мечникова в Дніпрі.

Недопустима розкіш

У нього так сильно зачухалася п’ята, що аж із коми вийшов. Він потягнувся до ноги, але не знайшов її на звичному місці – це були фантомні болі. «Я на пох**х прийняв – є в мене нога чи ні, – каже Євген. – Навпаки, у мене з’явився безвіз на жарти про інвалідів». 

Більше фантомні болі не турбували. Лікарі прогнозували, що кома триватиме півтора тижня, але хлопець стільки валятись не збирався. Навколо висіли пакети з кров’ю – йому робили переливання. Євген висмикнув голки, думав вийти на вулицю покурити, однак поривання хлопця втихомирила медсестра.

У палаті, де він лежав, витав квітковий запах парфумів. Жінки навідувалися до своїх чоловіків. Євген усміхався – як з їхньою появою присмертні лебеді ставали бравими лицарями. Хлопець долав шлях воїна самотужки й не дозволяв жалості. 

«Коли я відчуваю слабкість, то сприймаю себе нікчемним, – говорить Євген. – Слабкість – це недопустима розкіш». 

Після реампутації, незліченних операцій, корекцій та ускладнень хлопець надягнув протез, який виготовили в Unbroken. А затим почалась реабілітація.

«Треба», – він стискав зуби й намагався дотягнутися до зачепа. Йому лишалося 15 метрів, щоби досягти кінця маршруту скеледрому. Слабкість зваблювала піддатись та зірватися, але хлопець виявився сильнішим. Протягом реабілітації він загорівся підкорювати вершини скеледромів. Так викарбовує характер і витривалість, які знадобляться в найближчому майбутньому.

Євген сподівається повернутись на фронт. У нього є непереборне і доволі романтичне бажання покласти якогось росіянина протезом.

Після війни, якщо виживе, звісно, хоче увімкнути скандинавські мотиви у навушниках та влаштувати турне фіордами, поїхати в Норвегію й Ісландію. І продовжити вітряний спосіб життя.

Текст: Данило Бумаценко
Фото: Анна Зубенко

Читайте також — Поранені але не зламані: ветерани виходять в ринг