За позицію – до СІЗО: історії молодих кримчан, які втекли з тимчасово окупованого півострова
В тимчасово окупованому Криму російські силовики системно переслідують місцевих жителів за проукраїнську позицію – фабрикують справи, чинять тиск, залякують і обмежують свободу пересування. Але навіть за таких умов виростає покоління українців, які відмовляються жити під російським прапором. Дмитра Гаєвського затримали без пояснення причин і місяць утримували в СІЗО. Поліна Кустарьова роками жила в умовах витіснення всього українського і змушена була таємно виїжджати з півострова. Артем Звенигородський подолав 3000 км, щоб уперше почути український гімн на залізничному вокзалі. Frontliner розповідає їхні історії – як окупаційна система карає за незгоду і ускладнює навіть саму спробу повернення до України.
Вони з різних міст Криму, але їх об’єднує спільний досвід життя в окупації і проукраїнський вибір. Ще до повернення в Україну вони підтримували зв’язок онлайн і домовилися, що зустрінуться утрьох у столиці. Для Дмитра дорога додому розпочалася з арешту.
«Я стояв у домашніх тапках, у шортах і готувався до сніданку», – згадує Дмитро останній день вдома у березні 2024-го. До його будинку увійшли двоє поліцейських і, не пояснивши причини, відвели до машини. Потім доправили до Сімферопольського СІЗО, де йому висунули звинувачення у нібито «незаконній», за версією окупаційної влади РФ, купівлі квитка для виїзду з Криму.
Тоді ще 20-річний Дмитро провів у камері місяць і три дні. Ділив її із колишніми бійцями ПВК «Вагнер», засудженими за тяжкі злочини. Один потрапив за ґрати, бо вбив цивільного. Інший – через крадіжку пального.
«Я думав, я там помру, якщо вони дізнаються, яка у мене справа», – розповідає хлопець. Формальним приводом для затримання стала нібито «незаконна» купівля квитка. Водночас, за словами Дмитра, силовики підозрювали його в «держзраді».
Втеча від проросійського оточення
У місті Новофедорівка, що неподалік Євпаторії, він прожив понад 10 років після початку окупації. Згадує, як у 2014-му в школах півострова почала зʼявлятися російська символіка. Разом з однокласниками доводилося вчити російський гімн, а по телевізору припинили транслювати українські телеканали.
Висловлювати позицію, яку не поділяла окупаційна влада, нікому не радили. Тож Дмитро мовчав.
«У мене в оточенні українців не було. Всі були проросійськими. Вони жартували, що Росія розширюється. А людей зі своєю думкою я не зустрічав», – говорить хлопець.
Та це не завадило формуванню проукраїнської громадянської позиції. Після повноліття Дмитро, за його словами, передавав українській стороні інформацію про пересування російських військових. А також висловлював незгоду з примусовим залученням місцевих до строкової служби. За це його прозвали «зрадником».
Не знайшовши доказів злочину, слідчі відправили кримчанина під домашній арешт. Той зрозумів – кращого моменту для втечі може не бути. Вночі він зрізав електронний браслет на нозі і, не попрощавшись з родиною, втік. Через Маріуполь, Москву, Білорусь, Вірменію і аж до Молдови. Далі шлях ускладнила відсутність посвідчення на повернення в Україну. Молдовські прикордонники, побачивши російський паспорт, у перетині кордону відмовили.
За словами Дмитра, допомогу у вирішенні цього питання не надали у консульстві жодної з країн, куди звертався. Мовляв, свідоцтво про народження в Криму та наявність батьків, які мають українське громадянство, не дають права на отримання посвідчення. Не отримавши допомоги від держустанов, хлопець почав писати українським військовим із проханням посприяти його поверненню до України. Одним із тих, хто відгукнувся, став Богдан Кротевич. Він передав справу під контроль міністра МВС Ігоря Клименка. Тож вже за декілька днів Дмитро розповідав свою історію консулу у Туреччині. І, зрештою, повернувся до Києва.
Залишитися – означало змиритися
Історія Дмитра не єдина. Двадцятирічна Поліна теж виросла в Криму й прожила там майже 12 років після окупації. За цей час дівчина встигла пожити у чотирьох містах – Керчі, Ялті, Сімферополі та Севастополі. І переконалася, що відчуття дому для неї зникло ще у 2014-му. Вона памʼятає зміну прапорів і протести на вулицях Керчі.
Відтоді дівчина жила в умовах, де все українське системно витісняли. Довгий час вона намагалася самостійно вчити українську мову. На уроках літератури говорила про українську поезію, а під час занять з історії – виступала за збереження і розповсюдження української культури.
«У мене ніколи не було запитання, до якої країни я відношусь. І яку країну вважаю своєю Батьківщиною», – каже Поліна, намагаючись зрозуміти, що сформувало її громадянську позицію.
Та все ж, дівчина розуміла, що в окупації вона не в змозі щось змінити. Залишитися – означало змиритися з діями влади, призначеної Москвою. Тож вона чекала повноліття, щоб поїхати з Криму таємно від батьків. Каже, вони мають проросійську позицію, тож не підтримали б її рішення.
«Через Білорусь їхати було ризиковано. А коли живеш у Криму, – жартує, – не довіряєш обіцянкам про гуманітарні коридори. Тож вирішила рушати до Казахстану з протермінованим російським паспортом і українським свідоцтвом про народження.»
Далі – звернення до українського консульства. Зізнається, там її прирівняли до росіянки. Очікувати посвідку довелося два місяці: архіви недоступні, дані знайти неможливо. Поліна кілька місяців шукала альтернативні варіанти – через волонтерів, Представництво Президента України в Криму та омбудсмана. Лише після звернень до Мінʼюсту й МЗС її особу підтвердили та видали посвідчення для повернення в Україну. Дорога додому тривала майже два місяці: Казахстан, Туреччина, Молдова і лише потім Україна. До Києва Поліна приїхала у грудні 2025-го.
«Я мамі фотографію з Майдану відправила, кажу: «Мам, я в Україні, можете, починати істерити», – розповідає дівчина.
Перший в житті гімн України
З пʼятирічного віку Артем жив у Севастополі. Росія окупувала Крим, коли йому було сім. Відтоді, за його словами, все життя стало нав’язаним та чужим. Він народився у Запоріжжі, але більшу частину життя провів на півострові під російською пропагандою, обмеженням свободи слова і тиском у школі.
«Я не розумів, що відбувається, але відчував, що все, до чого звик, раптово стало чужим», – каже хлопець.
У школі українську мову поступово витісняли, уроки історії переписували, а будь-які прояви підтримки України ставали підставою для тиску. Артем згадує один із перших конфліктів:
«Я крикнув «Слава Україні!» на подвір’ї. Після цього мене викликали до психолога і довго пояснювали, що так робити не можна».
Попри це, Артем намагався залишатися собою, цікавився українською культурою та історією, але усвідомлював: залишатися відкрито проукраїнським у Криму небезпечно. Після дев’ятого класу він вступив до коледжу на IT‑спеціальність, хоча мріяв стати журналістом.
«Я розумів, що журналістом у Криму чи в Росії я не стану. Я бачив, як саджають журналістів з альтернативною позицією, і це лякало. Я пішов вчитися лише, щоб отримати «корочку». Російський диплом для мене – туалетний папір», – говорить хлопець.
Переломним моментом стала повістка до російської армії. Окупаційна влада РФ визнала хлопця придатним до служби, попри проблеми зі здоров’ям. Після її отримання він усвідомив, що не може залишатися у Криму.
Одразу після цього Артем знайшов українських волонтерів, які допомогли спланувати маршрут до Києва через Білорусь. 30 вересня хлопець залишив Севастополь, офіційно виїжджав у Ростов, але фактично – до України. Артему пощастило більше: у Білорусі він оформив українську посвідку на повернення і того ж дня перетнув кордон. Згадує, як вперше в житті почув гімн України на залізничній станції Києва:
«Сьома ранку, стоїмо на станції – чую пісню. Виходжу – Гімн України. Це був перший раз, коли я чув його на вулиці. Я не міг повірити, що це відбувається зі мною».
Після повернення
Кожен із них шукав дорогу додому, в Україну, у різний час та вік, долаючи тисячі кілометрів. У грудні 2025-го троє друзів уперше зустрілися у столиці. Місце обрали символічне – поруч із монументом «Батьківщина-Мати».
Тут вони діляться планами на майбутнє: двоє з них планують долучитися до війська. Дмитро хоче переїхати до Одеси.
«Вона дуже схожа на Крим. Там є море, а я сумую за морем. Вже два роки його не бачив», – говорить хлопець і додає, що планує стати пілотом БПЛА, тож вже навіть купив симулятор FPV, щоб вчитися самостійно.
Поліна щодня тренується у спортзалі. Каже, що найближча ціль – потрапити на БЗВП, щоб бути «на рівні з чоловіками».
«У мене є здоровʼя, сили і немає нічого, що я можу втратити. І ніхто нічого не втратить, якщо зі мною щось станеться… Для мене дуже важливо, щоб наша країна існувала після того, як закінчиться війна. Я хочу, щоб ми вибороли наше правило на існування силовим шляхом, а не через віддачу територій», – пояснює свою мотивацію Поліна.
Артем, в свою чергу, мріє вступити до університету і знайти роботу. Журналістські амбіції його не полишають. Він допомагає розповсюджувати інформацію про проблеми, з якими стикаються люди при виїзді з тимчасово окупованих територій. А також намагається привернути до цього увагу української влади, тож не відкидає можливості стати політиком.Усі троє вже отримали українські паспорти, тож тепер офіційно є громадянами України.
Текст: Руслана Сушко
Фото: Максим Кішка
Читайте також — «Нам не потрібні «Рекси» – чому молодь вступає до армії навіть без вигідних контрактів
