Якщо сильно хочеш жити, то виживеш – як воює «Коршун», 21-річний піхотинець
«Коршун» – піхотинець 10 ОГШБр «Едельвейс» за 7 місяців бойового досвіду пережив чимало: взяв у полон ворожого солдата, сам утримував позицію протягом кількох діб, отримав поранення. Командування подало бійця на орден «За мужність». Максимові 21 рік, він прийшов у військо за програмою «Контракт 18-24». Frontliner поспілкувався з юнаком і дізнався, що означає бути воїном, коли більшість твоїх однолітків ще студенти.
Того дня була погана погода. Рацією оголосили повну бойову готовність. Крізь шум вітру було чути якийсь сторонній шурхіт. Військові почали стріляти у напрямку звуку. Коли Максим із побратимом вийшов з укриття, навколо нікого не було видно, але зверху на бліндажі хтось залишив рюкзак із міною ТМ. Максим відкинув її, незважаючи на ризик підірватися. За деякий час він почув бубоніння ворожої рації. Роззирнувшись побачив її власника – той повертався до свого рюкзака із смертоносним вантажем. По непроханому гостю відкрили вогонь і злегка поранили його – кулею зачепило вухо. Той одразу почав кричати: «Не стріляйте, свої!» І здався. Російського вояку пустили у бліндаж, обшукали, допитали, а потім напоїли і нагодували полоненого, адже він, як виявилося, нормально не їв вже цілий місяць.
Максим говорить про ворога без ненависті: «Він же теж тіло, теж людина, так чи інакше. Взяли в полон – все, він своє відвоював».
Уральський байкер, який доїхав не туди
Зі слів полоненого, він «заблукав» аж з уральського краю, а на війну пішов, бо йому «світив термін». Був у групі мотоциклістів-штурмовиків, які не доїхали до позицій українських воїнів. Семеро загинули, а той, хто зрештою здався, вижив, і місяць жив у виритій норі під розбитою «бехою». Аж поки наважився на диверсію.
Після допиту бранця потрібно було передати структурам, які займаються полоненими. Для цього спершу потрібно було вивести його з позицій. Він мав іти один, слідуючи за дроном. Однак щойно його вивели з бліндажа, рацією надійшла команда скасувати операцію. Полонений ледь встиг заскочити назад, одразу біля входу в бліндаж вибухнув FPV. З другої спроби його таки вивели. Уральський байкер ішов за «Мавіком», де його прийняли. Замість в’язниці у Росії зрештою опинився за гратами в Україні.
Окупація як поштовх до битви
Максим сором’язливий, говорить із паузами, ретельно добираючи слова і згладжуючі гострі кути. Він також багато посміхається. Коли почалася російсько-українська війна, йому було 11. Все, що він пригадує з того періоду, – це велика кількість біженців у його рідному Бердянську.
Ті, хто воює, завжди скажуть не йти. Тому що війна – це війна.
В 2019 році до лав ЗСУ став його старший брат. Власне, окупація міста для Максима стала одним із поштовхів піти у військо. Він звертався до військкомату ще в 2022-му, однак йому відмовили через вік. А щойно з’явилася програма «18-24», хлопець скористався нагодою. Ані рідні, котрі виїхали до Німеччини, ані брат, котрий сам у війську, не вітали такого рішення. «Коршун» ставиться до цього з розумінням:
«Рідні не підтримують ніколи. Тому що вони знають, що це таке. Якби мене спитав знайомий, йти чи ні, я би йому сказав, сам вирішуй, але я тобі не раджу.», – говорить військовий.
«Коршун» за фахом марксмен, тобто піхотний снайпер. Хоча визнає: із теперішнім перебігом бойових дій фах утратив актуальність, тож він здебільшого виконує роботу звичайного піхотинця. Зараз зона відповідальності його підрозділу – Сіверський напрямок. Про роботу піхотинця говорить із вдаваною легкістю:
«Сидиш в бліндажі або в норі. Робиш свою работу – копаєш або укріплюєшся сильніше. Всякі пригоди. Якщо погода погана, підари можуть йти, можуть тобі сказати щось зробити, постріляти кудись. Можуть всякі ексцеси трапитися», – ділиться військовий.
За його словами, зміна динаміки війни відчувається вже тоді, коли йдеш по полю, переступаючи суцільні сітки оптоволокна. Спершу «Коршуну» здавалося, що це розтяжки. Збільшення кількості різних видів дронів з обох сторін – визначальна риса війни сьогодні.
Відстані, що піхотинцям доводиться долати пішки, бувають різними, від чотирьохсот метрів до восьми кілометрів. Варіюються і терміни перебування піхотинців на позиції, залежно від оперативної обстановки і можливості провести ротацію. Максимові найдовше довелося сидіти «в норі» 37 днів, а деяким його побратимам – два місяці.
Неконвенційна зброя
На тому самому виході після взяття полоненого «Коршун» отримав поранення. У певний момент обстріли посилились. По українських захисниках летіло все: артснаряди, скиди, зокрема хімічна зброя. Випалювали все навколо. Противник скинув фосфорний боєприпас, таку звану «запальничку», яка пропалила мішки, що захищали бліндаж, і потрапив всередину.
Фосфор важко загасити. Це страшна штука.
Фосфорні бомби належать до зброї, забороненої Женевською конвенцією. Від контакту із киснем фосфор миттєво займається, утворюється сильна пожежа, яку важко загасити, і яка виділяє їдкий токсичний дим. Через високу температуру горіння фосфорний заряд буквально випалює все навколо. Від потрапляння фосфору на шкіру виникають важкі хімічні опіки.
Палало усе навколо бліндажа, а через той шматок, що проник всередину, зайнялося і там. Максим намагався згасити вогонь, ногою закидати землею, і власне нога і постраждала:
«Невеликий шматочок попався, але так от вийшло. Bсе одно земля залишається гаряча, максимально», – визнає військовий.
За його словам, противник також застосовує гази. Саме тому два найцінніших інструменти піхотинця – це лопата і протигаз.
Сам у бліндажі
На полоненому противнику і пораненні від фосфорної запальнички пригоди не закінчились. На позиції лишилося двоє, не було води. Побратим «Коршуна» вирішив ризикнути – десь неподалік лежала посилка, скинута з дрону. Максим вмовляв його не йти, однак той таки вирушив. І не повернувся. «Коршун» припускає:
«Вибіг за водою, його десь убило. Не вернувся, не знаю, що з ним сталося. Я особливо нічого не чую. У мене проблеми були зі слухом в ті періоди. Я передаю своїм, що, я тут сам. Я тримав позицію шість чи п’ять діб. Потім почалася тотальна безвихідь, коли не міг буквально нічого робити. Ще й надихався фосфором. Говорити погано, дихати погано, поранення – все пригнічує», – розповідає військовий.
Нарешті побратими скинули з дрона «Павука» спеціальну антену, що чіпляється на дерево і посилює зв’язок. За добу «Коршуна» почали виводити. Виводили по етапах: спершу на одну позицію, потім на другу. Вихід ускладнювали проблеми зі слухом. Максима вів дрон, з рації лунали команди, які юнак не завжди міг розібрати. Тож як надійшло попередження про загрозу і наказ лягти, він вчасно не зреагував. І коли зробив рацію на повну гучність, там уже кричали: «Біжи, тебе «пташка» спалила!» Довелося решту шляху долати бігом.
Під час виходу рятував «плащ-невидимка» – антитепловізійне пончо-плащ. Максим запевняє: це помічна річ, з дрону людину під ним майже не видно. Однак якщо дрон висітиме просто над головою, то звісно, певний рух помітить.
На позиції Максимові доводилось евакуйовувати полеглих та надавати допомогу пораненим. Він не розповідає про цей досвід – про це нагадують свідки розмови, що закидають молодому піхотинцеві надмірну скромність.
Після виходу «Коршун» опинився в лікарні. Усі особисті речі, зорема телефон, були втрачені, засипані в бліндажі, тож рідні певний час не знали, що з ним. Його дівчина вийшла на командування, дізналася, де лікується Максим і одразу ж приїхала.
Після поранення «Коршун» певний час відновлювався у Києві. За його словами, мирне життя тилового міста не дратувало, але дратували люди, коли ставили недоречні питання про війну, що часом завдавали болю:
«Різні люди – є дурні, а є адекватні, ті, що хоча б намагаються зрозуміти. Головне, що близькі підтримують. Щодо решти байдуже, якщо вони тебе не тривожать», – розмірковує військовий.
Максим зізнається: найбільше на війні допікає смуток за домом і рідними, особливо коли сидиш на позиціях:
Взагалі найсильніший страх – це страх невідомості. Буває, день пройшов добре, а потім 15 днів просто… М’ясорубка нормальна така,
Він каже, що не впевнений, чи підписав би контракт, якби знав, які випробування на нього чекають. Та, повагавшись, все ж каже, що таки підписав би – надто довго і настирно в голові крутилася ця думка.
«Бажання жити вирішує. Якщо ти сильно хочеш жити, то виживеш» – відповідає Максим на запитання чи вважає себе везучим.
Він уточнює, з одного боку, йому пощастило, бо вижив, а з іншого, не пощастило, що взагалі втрапив у халепу і отримав поранення.
Текст: Олена Максименко
Фото: Маргарита Фаль
Читайте також — «Шахеди» та радіація – бойове чергування мобільної вогневої групи в Чорнобильській зоні
