«Я це фото робила на випускний, а не для похорону» – репортерка про те, як українці втрачають молодь

Перший рік повномасштабної війни я працювала з журналістськими розслідуваннями, в тому числі, документувала воєнні злочини росіян. Та вже понад 2 роки працюю у воєнній журналістиці. За цей час найважчим виявилось бачити як зникає покоління моїх однолітків – мені 21 рік. 

6 травня 2024. Нотатка в телефоні 

Ні, день не був поганим. Він просто міг бути кращим, якби той кучерявий усміхнений хлопець, з яким навчались в одному ліцеї, посміхнувся усім в коридорі, і всі посміхнулись би йому, розійшовшись по кабінетах «фізмат», «айтішники», «філологи». День був би кращий, якби ще тоді в 19 років його життя не обірвалося біля Бахмута. Володимир Шкринда, 2003–2023 рр. 

Ні, тиждень не був поганим. Він просто міг бути кращим, якби ти їхала зараз у шелтер за Харковом, щоб записувати розмову з білявим щирим хлопцем, який виїхав з окупації, щоб воювати за звільнення свого дому. Він спокійно говоритиме про смерть, поки вона не обірве його молоді 20 біля Бахмута. Тиждень був би кращим, якби він повідомив друзям: «У мене навчання, мені все подобається». Ігор Мужиченко, 2003–2024 рр.

Ні, місяць не був поганим. Він просто міг бути кращим, якби зустріти старого знайомого, який з нами долав по десятку кілометрів до клубу пішки, проводжав всіх додому в сусідні села, замовляв для друзів пісні у діджея, і просто проводив вечори на березі приток Південного Бугу. Але Миколаїв вистояв завдяки багатьом смертям, і десь серед них його молоді 21. Вадим Гоцуляк, 2001–2022 рр. 

16 червня 2024 р. Знову втрата 

Повертаюся з відрядження з Купʼянського напрямку, що на Харківщині. Вся моя стрічка в інстаграмі чорно-біла, знайомі та друзі поширюють фото загиблого молодого хлопця. Одразу не впізнаю його – подорослішав відколи бачились востаннє у 2023-му. 

Олександр Поліщук був військовослужбовцем 36 бригади морської піхоти. Я з ним була мало знайома. Саша був одногрупником моєї подруги дитинства. Коли вони святкували випускний у 2023 році, мене запросили в ролі фотографки. Тож я знимкувала випускників в актовій залі їхнього коледжу на тлі старих шторів золотого кольору. Я не поверталась до тих фото відколи віддала їх випускникам, навіть забула про них.

20 червня 2024 р. Розсоша, Хмельницька область 

Портрет Саші на тлі тих самих золотих штор вивозять на чорному похоронному бусі з його подвірʼя. Я блідну. Поруч стоїть подруга Марина, яка вже третій рік чекає з полону свого хлопця:

«Все нормально?» – питає.
«Так, просто я це фото робила на випускний, а не для похорону», – відповідаю. І мені, і Марині, і Саші в цей момент по 20.

Після традиційної церемонії прощання з весільною різкою та короваєм (на Хмельниччині прийнято використовувати весільну атрибутику на похованнях неодружених чоловіків), коли всі родичі та дорослі розійшлися, із Сашею залишається тільки молодь. Нас п’ятнадцятеро і ми співаємо Саші біля могили гімн аж до ночі. Чомусь після цього повітря стає легшим і відчувається піднесення, наче усе, що раніше не вдавалось зробити, тепер точно вийде. Наче хтось надіслав натхнення, якого не вистачало. Наче тепер треба встигнути ще більше заради тих, хто з неба віддав нам своїх сил. 

19 листопада 2024 р. Нова нотатка 

Я їду на Рівненщину за репортажем про 13-річного хлопчика, який грає на трубі в похоронному оркестрі і проводжає загиблих захисників. Крім нього, в оркестрі грає ще двоє неповнолітніх по 16 і 17 років. Їду з ними на похорон – вони мої головні герої для матеріалу. Але на мить я відволікаюсь від них, коли приїжджаємо на подвірʼя загиблого Дениса Перети з датою народження 2000 рік. Намагаюсь згадати чи бачила я в трунах старших людей за роки війни, але не можу пригадати. І тоді в сльозах вперше формую і записую в нотатку: «Я документую втрату мого покоління».

28 липня 2025 р. Неминуче усвідомлення 

Підключаюсь на робочу зустріч онлайн з командою Frontliner. Спокійно чекаю своєї черги, щоб розказати про завершенні матеріали й посеред того вирішую написати своєму другу на позивний «Чуга» з бригади «Азов». Він трохи старший за мене, йому 22 роки. Давно не спілкувались та і хвилююсь, бо ділянка фронту під Торецьком, на якій він воює, дуже складна. 

– Щось сталось? – питаю. 

– Брата хоронили. Мій рідний брат, молодший. 18 років. Тепер я вчусь із цим жити, – каже «Чуга». 

Друг дуже переймався тим, що менший вирішив служити одразу після повноліття, це не давало йому спокою з першого дня. Але «Чуга» вірив, що вони з братом переживуть цю війну вдвох. Певний час юного Арсена Деркача вважали безвісти зниклим, але дива не сталось. 

Я повертаюсь до планірки, трохи розгублено розповідаю редакторам про свій стан справ, одягаю кашкет і йду в поле. Там якраз наближається гроза. Дуже велика темна хмара затягує небо над безкінечними полями, але якісь вищі сили утворюють в ній отвір, щоб звідти пробились промені розпеченого вечірнього сонця. Дощ важкими краплями починає падати на обличчя і я його не ховаю, хай змиває тягар неминучого усвідомлення. Тут, серед поля, стає легше дихати: вдихаєш смуток, а видихаєш життя. Бо хтось з неба таки віддає нам сили, щоб ми встигли втілити невтілене ними.

Текст та фото: Альбіна Карман

Читайте також — Мрії, що не вбити. Як втілюють задуми полеглого воїна Дмитра Пащука