Горлівка, яку я люблю та не пам’ятаю

«Ви звідки?»
«Та з Києва».

Несвідомий захисний механізм, який я часто помічаю в себе та людей зі східних регіонів. 

«Прям народилися тут?»
«Ну, ні, взагалі-то я з Донбасу».
«Звідки саме?»
«Горлівка, в 14-му переїхали».

Спроба захистити себе від упереджень та небажаних запитань. Шкідлива звичка, що вʼїлася у свідомість 11 років тому після вкотре почутого «понаєхалі». 

Якось у поїзді Івано-Франківськ—Київ лисуватий дядько вирішив розбавити моє читання книжки своєю неймовірною компанією. За пʼятнадцять хвилин теревенів про ціни та погоду він вирішив нарешті перейти до важливого: розвелося в Києві цих «донецьких», а вони ж такі наглі, недалекі та, звісно, всі за Путіна.

На цьому моменті настав час повідомити, що живу я в Києві, але родом з Донбасу. І зараз ви, дядьку, послухаєте мою заготовану історію про «проросійськість» Донеччини. 

Цю історію завжди в подібних випадках розповідає моя мама. Вона працювала в Горлівській гімназії. Так-от, якось директорка гімназії почула, що в коридорі вчительки говорили російською мовою. Після цього зібрала весь колектив і виразно пояснила: педагоги мають розмовляти і на уроках, і на перервах виключно державною мовою, а ще раз почує російську – звільнення без ніяких попереджень. Кінець історії. Гадаю, додаткових тлумачень не потрібно.

Я не заперечую століть російського впливу на наше місто. Так, святкували «Дєнь пабєди» і читали, прости Господи, Пушкіна. Але з такою ніжністю розповідали напамʼять поезії Шевченка на 200-ліття від його народження, вбрані у вишиванки та ще під українськими прапорами. Це було останнє святкування дня народження Кобзаря в Горлівці. Тоді мені виповнилося 9 років.

Коли довелося поїхати

Коли ми згадуємо щось, то відтворюємо не сам спогад, а лише останній раз, коли прокручували його в голові. Щось таке я чула. Саме тому деякі спогади з часом зникають, а деякі викривлюються. А за те, що лишається, доводиться триматися усіма силами.

Мені важко писати про Горлівку передусім тому, що майже нічого не памʼятаю. Зате в деталях можу відтворити той самий день у червні 2014 року. Ми були у бабусі. Ранок, тато подарував наклейки з феями, якими я прикрасила велосипед. Потім літаки. Потім батьки сказали, що треба зібрати речі. Обід, ми чомусь заїхали до татових батьків, з якими не спілкувалися. Вечір, батьки спаковують документи, рахують гроші й кажуть, що ми ненадовго поїдемо до родичів у Запоріжжі. Ніч, ми машиною їдемо через Волноваху. Чомусь над полями світиться оранжево-червоне зарево. Потім якісь чоловіки зі зброєю кричать, щоб ми вимкнули фари, а перелякана мама каже, що в машині двоє дітей. І знову ранок.

Згодом ми ще поверталися в гості до бабусі. Її селище, яке раніше адміністративно належало Горлівці, залишилося тоді ще українським, останнім перед лінією розмежування. 2022-го по дорозі на Бахмут росіяни забрали й це. Знаю, що в бабусиній хаті сиділи окупанти. Намагаюся не уявляти, як вони спали в тому ліжку, де я маленька в обідню тиху годину малювала візерунки по килиму на стіні. 

Я знаю, що цього мальовничого місця з мого дитинства більше не існує – знаю, але усе одно в моїй уяві воно лишилося таким, як колись. Я уявляю ці чорні від шовковиці руки й брудні від сажі на дорозі ноги. Засмаглі бабусині руки, жирний борщ з домашньою сметаною і велосипед «Україна». Ще терикони. Лапатий сніг. Купання в карʼєрі. 

Час, що зупинився

В окуповану Горлівку теж кілька разів їздили – перевірити квартиру. Досі дивом ціла, хоча сусідній підʼїзд згорів. В одні з таких відвідин, році так у 2018-му, я сфотографувала на телефон кожен куточок квартири – тоді ми були вдома востаннє.

У моїй кімнаті залишилися: колекція журналів про фей, ляльки, плакати з конями, карта зоряного неба, фотографія з 1-го класу на стіні й календар за 2014 рік. А зараз я працюю, орендую квартиру в Києві, а нещодавно моїй подрузі з Луганська зробив пропозицію її хлопець-горлівчанин. Так дивно: 11 років взяли й минули.

У Горлівці мені подобалися автобуси «ЛАЗ». Вони були величезними порівняно із запорізькими маршрутками й мали добрі обличчя. А ще в нас розраховувалися за проїзд, коли виходили, а не навпаки. Ще я любила ринок: там була велика синя цистерна з молоком і дуже смачні сирні палички в хлібному. На вихідних батьки возили нас з братом в центр кататися на дитячих машинах.

До центру з нашого району треба було їхати мостом. Ось там я одного разу вперше побачила колону військової техніки, але, звісно, нічого не зрозуміла. А може насправді все я розуміла – і чому в новинах постійно показували вогняні шини, і що це за чорно-синьо-червоні смуги, намальовані балончиком на стінах, – просто не знала слова «війна».

Я не повернуся додому

Про Горлівку знаю дві речі: що я так хочу додому і що ніколи вже туди не повернуся. 

Ми відвоюємо цю територію і, можливо, після років відбудови місто знову розквітне. Але це вже не моя Горлівка. Нехай вона залишається у моїх спогадах такою, якою була до літа 2014-го.

 

Авторка: Еліза Жданова

Читайте також — Ужгород. Війна за 1000 кілометрів від фронту