Добропілля – за крок від безнадії

16 липня росіяни вдарили КАБом по центру Добропілля, влучили у магазин «Аврора» у час, коли люди поверталися з роботи додому. Офіційно – четверо загиблих, близько 30 поранених. Частина з них – з важкими травмами. Безпекова ситуація погіршилася настільки стрімко, що для багатьох мешканців Добропілля питання, чи виїжджати з міста, чи лишатись тут, уже не стоїть. Проблема тільки як і куди.

Дорога на Добропілля

Траса з Краматорська до Добропілля закрита. Лише з початку липня, за даними Донецької ОВА, росіяни обстріляли її понад 20 разів. За цей час на дорозі троє людей загинули, десять – поранені. Усі, кому зараз треба у Добропілля, їдуть в об’їзд. Відтак,  добиратися треба на годину довше. Робочого часу додається і у тих, хто займається евакуацією цивільних із прифронтових сіл.

До Добропілля їдуть двоє рятівників благодійного фонду «Схід SOS» – Олександр Стасенко і Владислав Арсеній. У них – кілька адрес у Добропіллі та кількох ближніх селах, звідки треба забрати людей. Далі – у Павлоград, де вирішиться, хто куди: когось забирають рідні, хтось сам знайшов собі житло в іншому регіоні, хтось залишається у тимчасовому притулку, поки не вирішиться, куди можна податися далі. Найважче хворим стареньким, у яких немає рідних.

81-річну Ларису (прізвища героїв матеріалу тут і надалі не вказані з міркувань їхньої безпеки – ред.) рятівники забирають однією з перших. Бабуся майже все життя провела тут, у Добропіллі, рідні померли, лишилась сама – з кішкою Машою, яку ласкаво називає «дочечка». Ледве ходить, але кілька разів повертається до своєї квартирки – щось забула. Перевіряє сумки, документи, вимикає світло, переживає за кішку, потім згадує про капці, які хотіла взяти з собою, знову повертається. Рятівник Влад терпеливо допомагає з усім і от нарешті можна виходити. Сусіди махають рукою бабусі Ларисі на прощання. Тепер треба їхати за іншими.

Мама з дітьми, жінка з чоловіком, переселенка з Покровська. Хтось поспіхом обіймає рідних і вантажиться у бус, хтось явно нервує, хтось витирає сльози, а хтось ніби не тут. Одна з жінок плаче і каже: «Життя дорожче».

За деякий час, коли автобус з евакуйованими вже повний, бабуся Лариса з розпачем вигукує:

– Дівчата, я забула! Забула свою солом’яну шляпу. Ой, Бо-о-о-оже, вона ж там згорить!

– Бабушка, не переживайте, вам видадуть.

– Де видадуть?

– У Павлограді.

– Шляпу видадуть?!

– І шляпу, і що там ще треба буде.

– Ну, добре.

Далі їхати вже усім трохи легше, хоч і важко прощатись із домом звичним і усталеним.

Евакуація з Добропілля

Центр міста, яке ще зовсім недавно було живим і відносно безпечним, зараз виглядає дуже сумно. Кафе, де була добра кава, пекарня зі смачними булочками, їдальня, ринок – усе розбите. Повсюди – друзки минулого, схожого на мирне, життя.

Чорна, вигоріла «Аврора», як пам’ятник чомусь страшному і, може, безнадії. Сіро-чорні полиці, руді залишки стелі, скам’янілі вішалки. Місцеві проходять біля колишнього магазину, зупиняючись: хтось фотографує, хтось сумно видихає, хтось просто стоїть і дивиться на згарище. Позаду будівлі бабуся порпається у смітнику. Каже: «Порядок наводжу». Недалеко проходять троє підлітків. Із вікна сусіднього будинку літня жінка викрикує прокльони Путіну. Емоційно і з розпачем. За мить вона запросить журналістів на смажені кабачки і розкаже, що «нікуди з дому не збирається».

Мешканці мікрорайону «Молодіжний» виглядають бадьорими, але сумними. Прибирають наслідки прильоту, рятують те, що можна врятувати, закривають вікна фанерою, замітають скло. А вже наступного ранку буде сильно помітно, як багато людей пакує своє життя у валізи. Для скількох цей ранок стане останнім, проведеним вдома? Скільком доведеться шукати притулку за кордоном? Чи заберуть із собою магнітики «Я люблю Добропілля»? І чи хтось із них колись іще повернеться сюди?

Тетяна, мешканка мікрорайону, розповідає про свої домашні орхідеї: «Знаєте, вони ніби відчувають, що я збираюсь. Зразу пов’яли. Я тут одну квітку в під’їзді оставила. Може хтось ще подивиться за нею. Так жалко все лишать», – Таня плаче і кличе на чай, каже, що ще має пару годин у рідній квартирці, поки не приїде перевізник, і не хоче бути одна.

Страшно стало дуже. Дуже жалко, але треба їхати, поки можна

Тетяна визнає, що сильно переживає за кота Кокосик – як той перенесе дорогу і чи виживе.  Ввечері, коли прибула машина і Тетяна завантажила свої речі, Кокосик сильно нервував у своїй переносці. До вантажівки просився і місцевий дворовий кіт, так і намагався заскочити у кузов. Зрештою він залишився з людьми, які не хочуть покидати свій дім.

Фронт наближається до Добропілля 

На місці, де до удару КАБом був невеликий ринок, зібралися кілька літніх людей. Усі – з навколишніх сіл. Кажуть, в Добропілля їздять щодня на власному транспорті – велосипедах, що вже би можна було здати в музей. Везуть яблука, огірки, часник, молоко. Жартують, що поміж дронами нормально вирулюють. Але вже не виносять такого життя. У першу чергу, через тварин. Яких немає змоги вивезти, але і не можуть віддати на м’ясо.

«Ці перекупщики будь-куди заїдуть. Ще називають свої оголошення «евакуація тварин». А люди дзвонять. Он уже всі сусіди на м’ясо коров поздавали, нічого не лишилося. А я не можу, – каже одна з бабусь. Сміється, а сльози навертаються, – Та ну нє, як я її віддам?»

Фронт наближається до Добропілля з кожним днем. Зараз від міста до росіян – трохи більше 10 кілометрів. Усі розуміють: аби лишатися тут, має статися диво. Його поки не видно.

У дворі в мікрорайоні «Молодіжний» з ранку до вечора люди продовжують виносити з квартир речі, меблі, пакунки, вантажать у машини і їдуть-їдуть-їдуть. Тепер, де був живий та енергійний квартал, ввечері світитимуться лише кілька вікон.

Читайте також