«Не можу покинути сусіда»: Дружківку «розбирають» дрони, евакуація ускладнюється
У Костянтинівці росіяни влаштовують сафарі на цивільних: можуть кілька днів зависати дроном над будинком чи підвалом, очікуючи, доки хтось вийде. На вулицях міста – калюжі крові та трупи, які вже ніхто не ховає. Щоб вижити, мешканцям Костянтинівки треба йти пішки до Дружківки під нальотами БпЛА. 21 кілометр дороги всіяний спаленими авто, яким не пощастило втекти від російського «звільнення». Та навіть у Дружківці вийти на вулицю смертельно небезпечно. На людей ганяють БПЛА, ракети вибухають у всіх мікрорайонах міста. Попри це там досі намагаються вижити люди, чіпляючись за руїни своїх будинків. Чому вони досі лишаються у смертельно небезпечній зоні – у репортажі Frontliner.
Виходить з дому лише у двох випадках, – коли треба набрати воду або забрати продукти, що привозить машиною чоловік, – 46-річна мешканка Дружківки Ірина Карпенко. В інших випадках вона з чоловіком намагаються не з’являтися на вулиці – бояться, що з ними станеться «щось страшне». Але на виїзд з-під бомбардувань не погоджуються, бо нещодавно купили квартиру й навесні 2023 року зробили в ній ремонт. Витратили всі гроші, які накопичували роками, а у 2024 не змогли продати житло.
Ми все нове у квартиру купили: меблі, посуд. Хотіли пожити у своєму.
Дожилися – ні води, ні світла, ні опалення,
Подружжя давно припинило пошуки покупців. За 17 тисяч доларів, які вклали у квартиру, її ніхто не захотів придбати. Не змогли продати й за 10 тисяч доларів. Тому живуть у квартирі самі, щоб не платити за оренду в іншому регіоні. Ходять у місцеві магазини, яких у Дружківці лишилося два. Але бувають там рідко – ціни на продукти у півтора раза вищі, ніж у Краматорську чи Слов’янську.
«Ми не хочемо їхать. Зараз за поріг виходиш – все, вважай, ніхто не живе. Заселяться, влаштують такий бардак, що квартиру не відмиєш. До мене хлопці приходили, питали, чи ми не будемо виїжджать. Пропонували за комунальні послуги орендувать.»
Але ніхто не пропонує заселитися в їхню квартиру десь у Львові чи Києві.
Тому будемо тут, поки не прижме. А якщо по нас ніхто не приїде,
то будемо підвали шукать. Чи пішки виходить.
Від попереджень волонтерів, що скоро у дружківських квартирах не буде ні вікон, ні стін, Ірина Карпенко відмахується. Каже, що до того періоду треба дожить.
Подружжя не хоче безкоштовно жити у шелтері або пустих сільських будинках. Варіанти є, але житло для комфорту треба довести до ладу.
«Ми не для того у квартиру скільки вбухали, щоб жить, як бомжі», – агресивно заперечує жінка перед тим, як піти геть.
Гуманітарки, за якою вона підходила до волонтерів, не було. Це жінку розчарувало, але теж не переконало евакуюватися.
Пенсіонерка з Дружківки голодала, щоб померти
У дворі серед багатоповерхівок самотньо ходить 83-річна Валентина. Останніми місяцями вона поспішає на вулицю так швидко, як дозволяють хворі ноги, коли чує звук двигуна. Це буває рідко – раз на кілька тижнів. Звук означає, що останні сусіди полишають Дружківку.
До мене наче хтось прийшов. Голос сказав,
ще не час, треба пожить.
«Не буду їхати. Грошей в гаманці немає. На карточці є, але зняти їх не можу. Раніше комп’ютери були, які видавали гроші (банкомати – ред.), а зараз не працюють. Може, далі є, але я не знаю. Мені 83 роки. Думала, до такого жахіття дожилася, що час вмирати. І вирішила, як Господь, перед тим не їсти. У Біблії написано, що він так робив. Протрималася всього тиждень! Така слаба після того. А в останню ніч, як не їла, до мене наче хтось прийшов. Голос сказав, ще не час, треба пожить. Тому я на газу готую, якраз наїлася каші. А коли почула, що ви приїхали – вийшла подивитися, кого забирають», – посміхається мешканка Дружківки.
Пенсіонерка з січня 2026 провела в евакуацію три родини. Двічі плакала, бо було відчуття, ніби її покидають саму. А коли здружилася з чоловіком із сусіднього будинку, стало не так сумно. Той не планує нікуди їхати, бо береже квартиру.
«З мого під’їзду хлопчаки учора вивезли Таню, а вона вже назад проситься! Її привезли в Лозову, виплатили 10 800 гривень, поселили в кімнату з чотирма людьми. А хіба поживеш з незнайомими? Я не зможу. Звикла, що сама собі господиня. Ніхто не заважає. Я виходжу, годую котів, собак. Що вони робитимуть без мене? І в них, і в мене є дах над головою. Все добре. Тільки, правда, війна не минає», – каже пенсіонерка.
Я більше не змогла заснути,
бо страшно, холодно.
У цей момент над головою пролітає БпЛА. Імовірно, «оптика», бо детектор дронів не «ловить» ніякого зображення. Бабуся на нього не реагує, бо переконана, що той летить «не по неї».
«Я всю ніч не спала, бо уночі прилетіла ракета. Я більше не змогла заснути, бо страшно, холодно, хоч тепло вдягаюся: штани, светр, халат, куртка. Сплю під пуховою ковдрою. Але вночі було так страшно, що аж трусило на ліжку», – ділиться Валентина.
Бояться, що доведеться залишати багато речей
Жінка хвилюється, бо дуже хоче провести сусідів. Сама від евакуації відмовляється. Особливо коли бачить, як волонтери виносять речі майбутніх переселенців у картатих сумках. Пенсіонерка бідкається, що в неї немає таких сумок, тому навряд волонтери її заберуть.
Раптом чутно голосний вибух: черговий дрон атакував сусідню багатоповерхівку. Валентина Григорівна лякається і несміливо питає:
«А якщо в коробку речі поскладаю? Хлопці не будуть сваритися?».
Бабуся кілька хвилин мовчить і прислухається до війни, яка наближається до її дому. Врешті, не витримує й питає, чи сильно окупанти битимуть місто. Волонтер Богдан Зуяков каже «так» і показує фото з Костянтинівки. У жінки мокріють очі. Каже, їй болить думка, що дім перетворять на руїни.
«У нас нещодавно жили люди з Костянтинівки, з Бахмута. Я бачила, як вони приїжджали з волонтерами. Виносили сумки, крісла, матраси.»
А тепер їм знову треба їхать?
Бідолашні, тільки заселилися, як знову виїжджать,
Під час розмови до волонтерів підходить ще одна мешканка Дружківки. Жінка записалася на евакуацію, але їй пообіцяли машину через три дні. Тому коли помічає її біля сусіднього будинку – лякається, чи не приїхали по неї зарано.
«Ми з чоловіком уже почали думали, чи взагалі відмовлятися від евакуації, чи бігти збирати речі», – пояснює жінка.
Валентина слухає діалог сусідки з Богданом уважно. Помітно, що їй цікаво, куди волонтери можуть вивезти людей, які умови пропонують, які виплати ВПО отримають.
На вулицю виходить Олена, тримаючи голівку капусти. Та не помістилася у жодну з сумок – забракло місця. Тому овоч жінка вручає сусідці. Валентина крутить капустину в руках, а потім каже, що з’їсть на вечерю.
Люди чіпляються за безглузді причини,
щоб відтягнути евакуацію.
Вони інколи спілкувалися, коли після обстрілів виходили на вулицю поділитися «враженнями». Прощаючись, жінки тримаються одна за одну, мовчки хитають головами. Валентина дивиться на Олену, а та – на подвір’я, яке полишає.
Богдан Зуяков починає їх підганяти, бо детектор дронів перехоплює зображення з БпЛА. Той іде на атаку. Машина стоїть посеред двору, тому небезпека очевидна. Валентина не затримує і все ж записує в чорно-білому телефоні номер гарячої лінії для евакуації.
«Якщо з коробками заберете, то, мабуть… Ох, не знаю. Я з сусідом поговорю, порадимося. Якщо скаже, щоб їхала – поїду. Він тут живе, на третьому поверсі. Ми вітаємося на вулиці, або коли бачимось із вікна», – каже пенсіонерка.
Коли машина виїжджає з двору, Валентина Григорівна досі стоїть біля під’їзду, в якому більше ніхто не живе. Жінка проводжає бус, махає рукою. У її телефоні лишився номер волонтерів, які готові ризикнути й приїхати по неї в Дружківку. Але Богдан Зуяков переконаний: пенсіонерка не передзвонить.
Що відбувається у Дружківці, на яку наступають росіяни
Дружківка – місце, яке дивним чином впливає на людей, переконаний волонтер Богдан Зуяков. Попереднє місто з таким впливом – Костянтинівка: мешканці були переконані, що їх не зачепить жоден дрон чи снаряд. Тепер у Дружківку виходять ледь живі костянтинівці, яким вдалося евакуюватися попри дронове сафарі. Поки вони чекають волонтерів, розповідають про пережиті обстріли, трупи цивільних посеред вулиць, яких вбило бомбами або БпЛА.
Росіяни з особливою жорстокістю вбивають людей у Костянтинівці, які тікають з міста, щоб вижити. На Дружківку теж чекає трагічний сценарій.
«Люди чіпляються за безглузді причини, щоб відтягнути евакуацію: хтось місяцями прилаштовує кота, комусь треба вазон пересадити або допалити дрова, бо «шкода, якщо просто так згорять». Один чоловік у Костянтинівці тричі відмовлявся виїжджати, хоча в нього однієї стіни в будинку не було. Хотів дочекаться теплої погоди, щоб пересадити батьківський виноград і забрати з собою. Він думав, що ми його приблизно зараз заберемо з речами й виноградом. Але в Костянтинівку ми вже не можемо заїхати. У частину Дружківки – теж. Навіть на броні», – розповідає волонтер Богдан Зуяков.
Від осені росіяни посилили тиск на «костянтинівський кущ» – усі населені пункти, розташовані в радіусі 15-30 кілометрів від міста. Евакуація з Дружківки теж небезпечна, оскільки дрони атакують волонтерські авто. В одному з них минулого місяця загинула літня жінка – БпЛА скинув міну на дах. Водій і решта пасажирів дивом лишилися живі.
Доля тих, хто лишається біля сірої зони, трагічна. У цьому волонтери пересвідчуються протягом років евакуацій з Костянтинівки Бахмута, Добропілля, Часів Яру, Покровська та десятка інших населених пунктів. Але мешканці Дружківки все ще вірять, що саме їх смерть від російських нальотів омине.
***
Привіт! Це Аліна, авторка цього матеріалу. Дякую, що дочитали його до кінця.
Навіть за пів години у Дружківці можна отримати повноцінний «адреналіновий коктейль». На асфальті після кожного прильоту з’являються нові калюжі крові, з вибитих вікон видно квартири, у яких помирали поранені люди. Врятувати вдається небагатьох цивільних, але навіть знаючи це – місцеві лишаються жити під бомбами.
Долучіться до спільноти Frontliner, щоб ми продовжували розповідати важливі історії про про військовий конфлікт та гібридну війну РФ проти України.
***
