«‎Полон вбиває навіть після звільнення»‎: наслідки тортур зупинили серце захисника Маріуполя Олександра Савова

«‎Полон вбиває навіть після звільнення», – написала Анастасія Савова 16 листопада 2025 року, коли серце її батька перестало битися. 

Олександр Савов провів у російській неволі 2 роки і 10 місяців після того, як вийшов із «Азовсталі» в оточеному Маріуполі. Він повернувся додому в березні 2025 року, але наслідки катувань і хронічні хвороби виявилися сильнішими. Те, що не зламало його в СІЗО Таганрога, колонії на Курщині, Оленівці та Мордовії, зрештою забрало життя уже після повернення.

Повернули його з полону фізично, але якась душевна частична його
й досі залишилась там,

«Його психічний стан був дуже важкий після повернення, останні місяці йому було не по собі якщо людина стояла позаду нього, наприклад у черзі. Під час повітряних тривог і масованих обстрілів він не міг заснути. Також нерідко, скаржився на жахи полону які бачив у снах. Можливо ми й повернули його з полону фізично, але якась душевна частична його й досі залишилась там», – розповідає донька Анастасія Савова.

Чому зупинилося сердце морпіха?

Після звільнення, за словами доньки, Олександр майже увесь час відвідував лікарні та реабілітаційні центри. Він лікував виразки, які відкрилися ще в колоніях, відновлював вибиті зуби, зламані ребра й наслідки хронічного виснаження. 

Та окремою боротьбою для чоловіка стало психічне відновлення. Тиша лякала його більше, ніж будь-які звуки. У чергах до лікарів він не міг сидіти та нервово ходив коридором, немов чекав на чергову перевірку. Напади тривоги накривали раптово й без причини. Відтак, щоб упоратися з думками, Олександр за порадою Анастасії почав вести записник. У ньому він документував спогади з полону, та особисті переживання.

Він дуже багато пережив і надав чимало важливих свідчень нашим спецслужбам.

«Його історію ми документували для міжнародного кримінального суда, щоби згодом увесь світ офіційно дізнався про жахи російських катівень. Я б хотіла, щоб пам’ять про мого батька жила, він дуже багато пережив і надав чимало важливих свідчень нашим спецслужбам», – каже донька Анастасія Савова.

Причиною смерті Олександра лікарі назвали серцеву недостатність. Чоловік помер у квартирі в Києві, де жив після звільнення. Тіло захисника транспортували з почестями до Миколаєва, де раніше жила родина Савових.

Полон змінив і батька, і доньку

Тоді, у 2022-му, Анастасія ще не знала, що полон батька змінить її життя. Із того дня вона створила спільноту родин полонених морпіхів.

Полон батька став частиною мого життя.

«Це те, що залишиться зі мною назавжди. Це та травма яку я буду нести своїм дітям, це те, що я хочу розповісти всьому світу. Перебуваючи в полоні,  тато навіть і не знав, що разом з ним у полоні перебуваю і я. І тепер я несу через себе все те, що було з ним, всі його болі, всі його травми, всі його страждання, бо просто неможливо інакше», – поділилася донька Анастасія Савова під час інтерв’ю.

Ані після повернення батька, ані після його смерті Анастасія після не припинила опікуватися простором, де люди мають спільні проблеми та думки. Вона вивчала кожну історію, відповідала на десятки дзвінків, пояснювала родичам, куди писати, кому дзвонити.

Коли мовчати неможливо

Попри рекомендації Координаційного штабу не розголошувати подробиці умов утримання, Анастасія ніколи не боялася говорити про полон свого батька і просила його також не мовчати про пережите. Адже переконана: коли про злочини стає відомо, на деякий період знущань у російських тюрмах стає менше.

«Коли мого батька готували до обміну, то ті, хто з ним сиділи, вони закликали його не боятися розповідати правду. Багато хто каже, що за цю правду тих, хто залишається там починають більше бити. Насправді, мені хлопці яких повертають казали, що дійсно один-два дні поб’ють, але потім стають легші загальні умови перебування. Адже росіяни бояться це робити, коли знають, що про це говорять, що це виносять публічний простір», – каже донька Анастасія Савова під час інтерв’ю.

У памʼять про батька

Олександр не раз казав, що після лікування мріє поїхати до Латвії – країни, про яку Анастасія часто розповідала після своїх робочих поїздок. Вона ділилася тим, як там підтримують людей після травм і допомагають колишнім полоненим повернутися до нормального життя. Тому й чоловік вірив, що поїздка туди зможе йому допомогти. Та, на жаль, цього не сталося. Олександр помер, а спільні плани залишилися для Анастасії дорогим спогадом. Та найцінніша памʼять для дівчини сьогодні – згадки про час проведений із батьком. Вона береже ці зустрічі й в пам’яті, і в тих фото та відео, які журналісти зробили під час роботи над матеріалами про їхню родину.

Я рада, що я змогла познайомити вас із своїм батьком,

«Ви нам такі чудові фото зробили. Бо я постійно працювала, відкладала цей момент, хотіла подібну фотосесію. І я рада, що в мене тепер є такі фото з моїм татом, бо більше ми не фотографувались. Знаєте, росіяни вони кажуть хлопцям там: «ти повернешся – в тебе серце тряпочкою стане, будеш працювати на лікарства». І я розумію, що єдине, що ми насправді маємо зараз зробити в пріоритеті, кожен із нас і це буде для нас певною перемогою. Це підтримка тих хто повертається», – говорить донька Анастасія Савова.

На переконання Анастасії, сьогодні кожен має докладати зусиль і бути голосом тих, хто й досі залишається в російській неволі, кожного зниклого потрібно знайти, а тіла полеглих – належно поховати, щоб віддати їм останню шану. Для неї це не абстрактні слова, а щоденна мета, заради якої вона продовжує свою діяльність. І водночас закликає кожного не залишатися осторонь, підтримувати родини, говорити про полонених, поширювати правду й допомагати тим, хто повертається з війни.

 

Текст: Артем Деркачов
Фото: Валентин Кузан, Тетяна Крекер

Читайте також — «Мене били за слово «жменька». Як оборонець «Азовсталі» Олександр Савов пережив майже три роки російського полону