Через Карпати – в останню дорогу. Волонтери повертають тіла загиблих військових додому

«Біля моргу о дев’ятій», – скупе повідомлення у месенджері перевертає усі плани. Ранок неділі. Йде дощ зі снігом. Білий мікроавтобус з написом «Евакуація полеглих» під’їжджає до моргу в Ужгороді. За кермом – Валерій Попович. Поряд – його дружина Тетяна. Вони виїхали з дому о 7-й ранку у свій вихідний, щоб виконати роботу, про яку важко говорити і одночасно важко мовчати.

Валерій і Тетяна Поповичі живуть у селищі Вишково на Закарпатті. Він – столяр, вона – вчителька. Але з початком великої війни вони повертають загиблих військових додому. Валерій – волонтер місії «На щиті», Тетяна часто супроводжує його у поїздках. Разом організовують виставки артефактів війни, щоб зібрати донати на ці виїзди. Раніше вирушали за загиблими хлопцями аж на Донбас, зараз – їдуть у сусідні області назустріч іншим учасникам місії «На щиті», щоб прискорити повернення загиблих воїнів додому – тих, кого чекають на Закарпатті.

Остання подорож через Карпати

Сьогодні у Валерія Поповича завдання перевезти тіло військового харків’янина в Івано-Франківську область, де загиблого перевантажать в іншу машину та повертатимуть додому на схід. Тут, в Ужгороді, проводили ДНК-експертизу, а тепер полеглий здійснить ще одну подорож у понад тисячу кілометрів – останню. 

Назустріч Валерію Поповичу їхатиме машина з тілами загиблих захисників, серед яких буде і закарпатець – його потрібно забрати і перевезти до Ужгорода – ближче до села, де на солдата вдома чекають рідні.

Сірий ранок біля ужгородського моргу. Валерій вантажить тіло загиблого воїна в мікроавтобус. Неспішно, обережно, впевнено. Рухом руки показує, що можна сідати в машину – там є невеличке спальне місце на випадок дальніх рейсів або непередбачуваних ситуацій, коли доведеться довго чекати на точці стиковки. Вже у дорозі розповість, що мають у родині традицію – давати власним автомобілям імена. Цей бус назвали Журавликом.

Журавлик вирушає в Карпати. По засніжених дорогах, поміж гірських краєвидів наближає до когось горе. Місце зустрічі з іншими волонтерами – Долина, Івано-Франківщина. Попереду майже чотири години шляху та розмов.

Тетяна працює вчителькою зарубіжної літератури та відповідає за культурні події у школі у Вишкові, Валерій з дерева може виготовити майже усе – від посуду до сходів. Мають 35-річного сина Дмитра, який служить у ЗСУ.  З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Валерій більше зосереджений на волонтерській роботі, ніж на роботі з деревом, яку раніше так любив. 

Він почав повертати тіла загиблих військових додому випадково: знайомі попросили привезти тіло полеглого воїна з Донеччини до Воловця. Тоді за ним Валерій поїхав на звичайному, ніяк не обладнаному мікроавтобусі. Врятувало те, що була зима.

«Я пішов, купив труну. І так перевезли у Воловець. Це був чоловік із «Карпатської Січі». Іван Лесюк», – каже Валерій. 

Тепер Валерій і Тетяна везуть ще одного небесного – так вони між собою називають полеглих військових. Воїн – із Харківщини. Багато даних про нього немає. Після експертизи його везуть додому – через маленькі гірські села, через мальовничі засніжені Карпати, через всю країну, яку захищав.

Я вже не можу це залишити. Не можу інакше.
Я не хотів цим займатись,

Робота Журавлика

Валерій з Тетяною проїжджають чергове мальовниче гірське село. На засніженому схилі місцеві діти катаються на санчатах. Безтурботно тішаться снігу, радіють дню.  Із колонки в машині звучить «а ми ще, а ми ще повоюємо, а ми ще, а ми ще потанцюємо…». Журавлик мчить перевалами.

«Розумієте, я вже не можу це залишити. Не можу інакше. Я не хотів цим займатись, я ніколи не був на це налаштований, просто так вийшло», – каже Валерій. 

Він розповідає, що має в команді ще сімох водіїв, серед них – двоє священників. Вони почергово їздять у рейси за тілами загиблих воїнів.

Волонтер каже, що зараз робота з боку державних служб налагоджена непогано, але не вистачає координації, тому ті, хто можуть, беруть на себе частину маршрутів, підхоплюють ініціативу, щоб рідним не доводилося чекати на повернення загиблого солдата надто довго.

«Не завжди нас слухають. Інколи, той, хто складає маршрут, здається, уявлення не має про карту. Машина може їхати з Дніпра в Одесу, потім в Харків, потім в Кропивницький, ще у кілька міст і закінчувати Карпатами. І той, хто із Закарпаття, додому потрапляє через тиждень після виїзду», – пояснює Валерій Попович. 

Тетяна супроводжує чоловіка на виїздах переважно у вихідні дні, коли не працює в школі. Варить в дорогу каву, розраджує розмовами, або просто тишею поряд. Каже, колись починала рахувати кількість виїздів і повернутих додому солдатів, але потім перестала – нема на це сил. Обоє кажуть, що найбільше ранить байдужість тих, хто ніяк не дотичний до війни, не має рідних на фронті, або свідомо хоче себе відгородити від того, що зараз відбувається з країною.

«Найбільше допомагають мами загиблих солдатів. І вдови. Регулярно – місяцями, роками. Більше віддають ті, хто втратив», – каже жінка.

Перший мікроавтобус, яким Валерій і Тетяна Поповичі починали місії з евакуації полеглих, вже не їздить у рейси. Тепер той бус – виставковий. Подружжя зібрало у ньому артефакти війни, зробили стенди із фотографіями загиблих військових. Автобус з виставкою їздить різними містами Закарпаття. Тетяна каже, що основна частина донатів на виїзди за тілами полеглих – саме від людей, які приходять на виставку. Реагують відвідувачі по-різному: хтось зупиняється, розпитує, цікавиться, хтось – просто проходить повз.

Сумні звістки зустрічаються в Долині

Через чотири години дороги Журавлик дістається Івано-Франківщини. Місто Долина тулиться до засніжених Карпат, ховається у провінційному спокої і сьогодні знову стає місцем зустрічі для учасників місії «На щиті».

Валерій Попович вітається з побратимом неподалік місцевої церкви. Вони перекидуються кількома словами, обмінюються необхідними паперами і перевантажують тіла загиблих солдатів. Все триває буквально кілька хвилин. Валерій віддає тіло військового, якого забирав зранку в Ужгороді – далі його повезуть на Харків. І забирає іншого воїна – закарпатця. Кілька вмілих рухів – і все. Чорний мішок відгороджує від реальності. Ховає від світу тіло, яке ще кілька днів було повне життя.

Іван Довганич, 23 роки. Прикордонник. Загинув 19 листопада 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу села Черняків під Вовчанськом. Інші деталі стануть відомими пізніше, зараз ясно тільки те, що у рефрижераторі з франківської Долини на Закарпаття їде полеглий на війні молодий хлопець, який не дожив до свого 24-го дня народження всього три дні.

Валерій впевнено веде Журавлика гірськими перевалами – знову та сама дорога, знову те саме горе, знову та сама клята війна. Сніжинки б’ються в лобове вікно буса, сутеніє – як надворі, так і на душі.

Тетяна говорить про хлопців – таких же молодих, як Іван, тіло якого зараз везуть додому. Каже, що не може вмістити у серці те, що поки хтось віддавав своє життя за країну, за її громадян, багатьом було просто байдуже. 

«25, 22, 29 років, 24 роки. Гуляють. А повз них проїжджає такий самий, як вони, оцей хлопець, який зробив усе, щоб вони могли спокійно собі розважатися. Вони може не знають, що ми провезли повз них цього хлопця, але вони мали би це розуміти і відчувати загалом у житті. Вони хочуть уникнути цього. Вони цього не цінують – чужого життя, яке провезли повз. Просто живуть. І забувають», – Тетяна каже, що це дуже болить.

Тиша заповнює Журавлика, попереду –  тільки темний асфальт і білі дорожні смуги, які пробігають перед очима, змішуючись зі сніжинками і тінями карпатських смерек. Валерій виглядає втомленим. Сильні, роблені руки міцно тримають кермо, скули, здається, трохи стискаються. Тетяна дбайливо запитує чоловіка:  «Хочеш водички?».

Дорога до небайдужості

Журавлик мчить, розсікаючи темряву. Тетяна і Валерій діляться історіями з життя і волонтерським досвідом. Кажуть: заняття потребує багато сил, енергії, емоційної стійкості. Виносити цей процес психологічно непросто. Але зізнаються, що найбільше виснажує те, що навколо досі є багато байдужості. Або страху прийняти дійсність. У цей момент Валерій сигналом і проблисковими маячками просить дати дорогу, реакції від водіїв немає.

«Ми не спішимо, він вже нікуди не запізниться, але вкурвлює оця неповага, ти ж маєш нас пропустити», – каже Валерій.

Журавлик уже десь за Хустом, якби Поповичі їхали додому, вони б звернули з основної траси до свого Вишкового і вже пили б чай у затишній кімнаті. Сумну музику на фоні перериває гучний відеодзвінок. Телефонує син-військовий:  

 – Привіт! Ви що, знову в дорозі?

– Так, сину. Небесного веземо. Наберемо тебе вже з дому, добре?

Подружжя Поповичів продовжує свій шлях.

«Добрий вечір! Везу хлопчика. Буду години за півтори», – Валерій телефонує в Ужгород, щоб зорієнтувати працівників моргу по часу. 

Залишається ще зовсім небагато. Жаль, що так мало знаємо про хлопця: три дні до дня народження не дожив. Мама чекає його, коли приїде. Журавлик везе солдата, а у машині звучить:

Мамо, мамо! – Він крикнув криком журавлиним…
Мамо, мамо! І янголом злетів у вись!…
Чуєш, тату, я захищав свою країну,
А ви живіть, а ви живіть тут, як колись…

Подорож Івана Довганича через всю країну, через рідні Карпати наближається до кінця. Валерій готується вивантажувати тіло солдата. Напружується, налаштовується кілька секунд у машині, виходить і – за роботу.  Каже:

У страшному сні би не приснилося,
що я буду мати таке «хобі» у 60 років.

Небесний на вулиці Вознесенській

Великі Лази. Село під Ужгородом. Останні дні осені 2025 року. Ллє холодний дощ. Сіра дорога встелена яскравими осінніми квітами, що мають зустріти і водночас провести в останню дорогу воїна Івана Довганича. Прикордонника, який загинув за три дні до свого 24-го дня народження. Біля будинку військового зібралися рідні, друзі, однокласники, сусіди, знайомі, односельчани. У дворі – квіти і хоругви. Високий виноград накритий тентом: безжальний дощ просто ллє і ллє. Комусь із чоловіків доводиться палицею зливати воду, яка зібралася на тенті й в один момент може залити всіх, хто тут зібрався. Це – єдина активність у дворі. Решта людей застигли, навіть дихають обережно, щоб не порушити цієї болючої тиші.

Здалеку чути «Мелодію» Мирослава Скорика: горе вже у селі Великі Лази, наближається до хати на вулиці Вознесенській. І зовсім скоро заповнить увесь цей простір на роки, розтягнувши біль від втрати на все життя. Селяни стають на коліна, хтось стелить під ноги клейонки і кульочки, щоб не змокнути, підлітки тримають прапори, ховають сльози у квітах і під парасольками. Траурний кортеж під’їжджає до будинку, під військовий оркестр труну заносять до двору. Священники починають свою роботу. Івана Довганича рідне село бачить востаннє.

«Прощається від мами, прощається від сестри, прощається від брата…», – над молодим незворушним тілом у труні у безмежному горі схилися його рідні, найближчі люди. Поряд – кошики з квітами: «Дорогому Вані від однокласниці Христі». Ще мить – і цього хлопця – сина, брата, коханого, друга, товариша, сусіда із вулиці навпроти – закопають у землю, за яку він віддав життя.

Дорога у Великих Лазах лишається всіяна квітами. Щоправда, зараз вони змішані з калюжами, розчавлені, жалюгідні. Сірий холод пробирає до кісток. Згадується дорога, яку востаннє здолав Іван додому – через всю країну, через рідні гори, з Журавликом і тими, хто ласкаво називав його небесним. Хочеться думати, що цей дощ так настирливо ллє не тому, що Івану не пощастило, а тому, що природа за ним плаче. Хочеться вірити, що воїн вознісся на небеса. Якщо вони є.

Авторка: Анна Семенюк

Читайте також — Імена, що чекають: як в Україні ідентифікують загиблих