Бахмут – місто троянд, що стало фортецею

Бахмут – це місто, з якого молодь активно виїжджала. Не тому, що тут було погано, а просто тому, що хотілося більшого. Водночас завжди залишалася думка: «У будь-який момент можна повернутися». Коли я народився, це ще був Артемівськ – невелике провінційне містечко, одне з найрозвиненіших промислових міст Донбасу, де сіль добували ще з XIX століття. Зелене, затишне, з трояндовими алеями вздовж центральних вулиць, житловими будинками не вище десяти поверхів і доглянутими скверами. Тут усі знали одне одного, а новини розліталися швидше, ніж встигали надрукувати їх у місцевій газеті.

Місце, де всі знали кожен двір

Артемівськ мав свою географію, зрозумілу тільки місцевим. Район «Центр» — із ринком, великим гучним годинником на будинку культури та постійною чергою біля кіосків з кавою.  «Забахмутка» – з Артемівським заводом шампанських вин і фірмовим магазинчиком ігристого. «Новий ринок» – місце новобудов і магазинів. «Бугор» – кримінальний район, який у час повномасштабної війни військові називатимуть районом Літачка. І, зрештою, мій рідний «Посьолок» із пам’ятником серця, лавками під каштанами та славнозвісною алеєю троянд.

2014-й: перші постріли

Мені тоді було 12. По телевізору безупинно показували події в Києві на Майдані Незалежності, а в Артемівську на вулицях точилися суперечки хто ж насправді правий. Тоді, я вперше почав помічати, що серед містян здебільшого звучать російські наративи. Та бажання бути ближче до Росії. І не дивно, адже зустріти людину, яка в повсякденному житті говорить українською, або споживає український контент на той час було рідкістю. Назви магазинів, вивіски, рекламні оголошення – усе було російською. Навіть Новий рік в Артемівську тоді святкували не за українським часом. У новорічну ніч у багатьох дворах було чути, як об одинадцятій люди святкують у «правильний» час, тобто відзначають свято за московським годинником. Це здавалося дрібницею, але саме такі дрібниці віддзеркалювали, наскільки по-різному люди сприймають події за кілька сотень кілометрів від себе.

Згодом, після подій у Києві, на сході пролунали перші постріли, Артемівську, здавалося, пощастило: війна проходила повз. Військові баталії точилися не в самому місті й навіть не на його околицях, а в сусідніх населених пунктах. Пам’ятаю, як одного дня, коли я збирався до школи, мама повела мене у ванну кімнату. Тоді я вперше почув постріли та вибухи. Згодом стане відомо, що це був день, коли адміністрацію в Артемівську окупували сепаратисти. А у новинах скажуть, що 12 квітня 2014 року будівлю міської адміністрації захопили російські окупаційні війська. І насправді, моя родина навіть не відчула цієї окупації. Через два дні все повернулося в звичайний ритм, я знову пішов до школи, а батьки на роботу. Та й тривала така окупація недовго, у Липні 2014 українські військові вернуть контроль над містом, а над адміністрацією знову майорітиме Український прапор. Важка техніка, люди у військовій формі та блокпости на в’їздах швидко перетворилися на звичну частину міського пейзажу.

Повернення до самоідентичності

Роки з 2015-го по 2020-й стали для Бахмута періодом глибоких змін, не лише зовнішніх, а й внутрішніх. Це був період, коли я закінчував школу й мріяв про майбутнє. У 2016 році Артемівськ офіційно повернув свою історичну назву – Бахмут. Це стало початком відновлення національної ідентичності та гідності, великим кроком який почав поступово залишати позаду російську та радянську культури. Вулиці почали наповнюватися українськими назвами, а вивіски магазинів та установ змінили мову на державну. Українські прапори були на кожному стовпі, а у школах з актових зал зникала радянська символіка. Обслуговування стало здійснюватися українською, і навіть у кафе та магазинах відвідувачі часто чули привітання та запитання саме цією мовою. Але ці зміни не всім припали до душі. Були люди люди, які не змогли чи не захотіли сприймати українську і навіть звільнялися з роботи, щоб не спілкуватися державною мовою. Вони вважали це нав’язуванням, що порушує їхній звичний спосіб життя.

Троянди, шампанське і відчуття дому

Артемівське шампанське – візитівка міста теж переживало нові часи. Анексія Криму відрізала частину виноградників, тож завод шукав нові джерела сировини. Ці зміни відобразилися на смаку ігристих вин, що стали рідше з’являтися на столах українців. Проте, незважаючи на труднощі, завод продовжував свою діяльність. 

Паралельно з цими змінами Бахмут почав розквітати. Реконструювалися парки, з’являлися нові сквери та зелені зони. Особливою гордістю стали троянди. Вони прикрашали вулиці, площі та парки, створюючи неповторну атмосферу. Бахмут перетворювався на культурний осередок Донеччини, де проводилися фестивалі, виставки, ярмарки та інші заходи, що об’єднували громаду. Місто поступово українізувалося.

2022-й: троянди під обстрілами

У 2021 році я остаточно переїхав до Києва. Жив у гуртожитку, шукав роботу за освітою – журналіст. А відтак, згодом потрапив на стажування до однієї з регіональних редакцій столиці. Напередодні Нового року, за традицією, поїхав до батьків у Бахмут. Тож лютий 2022-го став останнім місяцем, коли я був у рідному місті. Повернувшись до Києва, я отримав від редактора завдання: зняти матеріал про готовність бомбосховищ до можливої війни. Тема тоді звучала тривожно й дуже актуально. Але здійснити одну з перших своїх київських зйомок я так і не встиг – почалося повномасштабне вторгнення.

І поки ми в гуртожитку облаштовували бомбосховище, а на околицях столиці вже точилися бої, у рідному Бахмуті ще було тихо. Батьки вірили, що «все буде як у 2014-му», кілька днів напруги, і мине. Та коли росіяни окупували сусідню Попасну, стало зрозуміло: цього разу війна інакша. Місто поступово знищували – спочатку від вибухів зникали вікна, потім дахи, цілі квартали стали на чорними плями на мапі міста. Під приціл війни потрапили житлові будинки, лікарні, школи, великі підприємства. Завод гіпсокартону згорів після численних прильотів, від нього лишилися лише бетонні арки та іржавий каркас. А підземні галереї заводу шампанських вин, що колись зберігали тисячі пляшок славнозвісного шампанського, окупанти перетворили на військову базу – з казармами, складами боєприпасів і командними пунктами. Бахмут, який колись жив мирним промисловим життям, день за днем перетворювався на поле битви.

Місто, що спорожніло

До початку повномасштабного вторгнення у Бахмуті мешкало близько 80 тисяч людей разом із переселенцями, які ще з 2014 року знаходили тут притулок. Коли почалися постійні обстріли, більшість виїхали: одні до Дніпра, інші до Києва, а мої батьки до Броварів. Саме туди переїхала частина бахмутської лікарні. Після евакуації медичного персоналу, у Броварах відновила роботу Бахмутська багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування, що тепер діє як лікувально-діагностичний центр. Там працюють десятки бахмутських лікарів, медсестер та адміністраторів – ті самі люди, які колись рятували поранених і хворих у рідному місті під обстрілами. 

Фортеця Бахмут

Я ніколи не думав, що моє місто стане відоме не лише в масштабах країни, а й для всього світу. Місто стало символом фортеці – зруйнованої, але такої, що не зламалась принаймні у моїй пам’яті. Бахмут, колись відомий своїми трояндами та шампанським, сьогодні став символом незламності України. Однак, за цією славою приховані гіркі реалії: Бахмут перетворився на місто примару, його економіка та культура зазнали непоправних втрат. І навіть якби війна закінчилася вже сьогодні, знадобилися б, напевно, цілі десятиліття, щоб розмінувати землю, вивезти залишки зруйнованих будинків і відновити базові комунікації. Та й підприємства, що славили Бахмут навряд вже колись повернуться назад.

Нині Артемівське шампанське, яке колись асоціювалося з містом, тепер виготовляється в Одесі, а його смак та впізнаваність зникає з кожним роком. Ще однією трагедією стала втрата солі – підприємство «Артемсіль», яке колись забезпечувало більшу частину країни, зупинило роботу у травні 2022 року через бойові дії. Відтоді, бахмутська сіль стала майже легендою – рідкісною, дорогою, мов спогад про мирний час. І цю втрату, певно, відчула вся країна. Друзі й знайомі зізнавалися: перший час після її зникнення страви виходили то пересолені, то недосолені. І не дивно, адже раніше майже в кожній оселі на кухонній поличці стояла та сама знайома біла пачка кухонної солі. А люди, які будували там своє життя, тепер вимушені будувати його в різних регіонах країни. 

Я, та інші мешканці Бахмута за цей час навчилися жити інакше, з іншими адресами, іншими звичками, іншими мріями. І хоч кожному з нас хотілося б повернутися назад, реальність каже зовсім інше. Проте в мені й досі живе мрія. Мрія повернутися й пройти тією ж дорогою, якою йшов у дитинстві, віднайти на руїнах свого будинку щось рідне та пам’ятне. А головне знову відчути себе вдома, і знати, що я знову можу в будь який момент сюди повернутися.

 

Автор: Артем Деркачов

Читайте також — «Ворог лізе всюди»: Україна втратила контроль над 4 тисячами кілометрів території протягом року