Зцілення лопатою – археологічні розкопки допомагають відновитися військовим і ветеранам

Археологія поєднує можливість торкнутися тисячолітньої історії із фізичною активністю, близької до фронтової. Хтось затято відкидає лопатою землю, хтось акуратно розчищає ґрунт навколо знахідки, хтось чистить безцінні керамічні фрагменти. Є й ті, хто щойно прибули – вони мастяться сонцезахисним кремом та поки придивляються. Робота тут знайдеться і для дітей – двоє військових приїхали з малечею, щоб разом провести відпустку та розділити новий досвід.

Пенсія для здійснення мрій

Історії учасників часом кінематографічні. Олег Ткаченко воював із перших днів повномасштабного вторгнення, та в квітні цього року був списаний за віком. Однак вік за паспортом не впливає на його енергійність. Він показує грудку уламків: «Цілий глечик був тільки що! Лопатой розбили!» – із розпачем говорить чоловік. Знахідку склеять реставратори.

Цивільне минуле новоспечений археолог згадує неохоче, мовляв, що було, загуло: з 1991 року був членом товариства «Просвіта», кілька років очолював його Запорізьку обласну організацію, був головою адміністрації Кам’янки. Але велика війна все змінила – Олег служив у піхотному батальйоні 110-ї бригади ТРО. Воював на Запоріжжі.

В часи до повномасштабного вторгнення Росії Олег мріяв про археологію і яхтинг. Обидві мрії – в процесі втілення. Під час служби він вивчав теорію мореплавства онлайн. А коли звільнився з армії, опанував і практику. Тепер має отримати посвідчення капітана яхти. 

Знайомство з трипільською культурою також вразило ветерана: «Це ж тисячолітня історія наша! Я ж не дуже вникав, думав, що Трипілля небагато в Україні – щось знайшли, і граються з цим. А коли сюди потрапив – величезне поселення, стільки артефактів, просто неймовірно! Фізична праця – як копати окопи. Бери більше, кидай далі. А саме цікаве, це археологічні предмети – ножичок, щітка – і сидиш собі, медитуєш, обробляєш якийсь артефакт», – захоплено ділиться чоловік.

Решту життя Олег хоче прожити корисно і цікаво, присвятивши його набутим захопленням – яхті та розкопкам.

Хороший досвід як броня

Марія «Герда» Чех щойно приїхала на розкопки. Після поранення вона обмежено придатна, але повернулася в стрій. Свого часу уже брала участь у розкопках. Цього разу їй вдалося вирватись всього на два дні, однак військова рада і тому: 

«Дуже цікаво, мені здається, що це гарна реабілітація для військових після травм, поранень, після полону, як в моєму випадку», – говорить Марія.

Вона нарікає на наслідки контузії та розповідає про своє минуле. За першою освітою – перекладачка китайської, за другою – біолог. Навчання на біолога припало на Революцію Гідності. З 2017 року у війську, у пресслужбі, а згодом у міжнародному відділі полку «Азов». Тримала оборону на «Азовсталі», де отримала травму голови і коліна. Потім пережила рік полону. Марія ділиться спостереженнями – ті бранці, що мали більше позитивного досвіду за плечима, легше переносили тортури. Добрі враження вона називає «бронею», тим, на що можна спертися. Тому й наголошує на важливості набувати такі враження після повернення: «Для мене просто сидіти з психологом, це не працює – я активна, мені треба щось нове відчувати. Я випробую різні штуки і пропоную своїм друзям, ветеранам щось, що їм ближче».

Після повернення довго відновлювала втрачену рухливість ноги. Досвід полону дозволив переосмислити власні прагнення. Певний час бранцям не дозволяли сидіти, і вони змушені були постійно ходити у замкненому просторі. Марії це нагадало, на диво, показ мод. Тож вона створила власну колекцію одягу і тепер розвиває свій бренд та соціальний проєкт водночас.

Доторком до культури для неї стало і знайомство з Трипіллям. Марія переконана, що увага до історії – це ще один спосіб для України не втратити свою ідентичність. Ще одне переосмислення, набуте пережитим досвідом – це бажання стати мамою. «Розвивати свій бренд, стати мамою і займатися ініціативами для військових та ветеранів», – підсумовує дівчина свої цілі.

Серед тих, хто вперше торкнувся давнини, ветеран 59 ОШБр БпС “Степові хижаки” Микола (прізвище не названо з міркувань безпеки – ред). Причому торкнувся в буквальному сенсі – разом із іншими знайшов два унікальних та цілих артефакти:

«Глибока миска, і фігура ведмедиці. Вона в одиничних екземплярах взагалі! … »

Я задоволений – і зустріч із цікавими людьми, і програма відпочинку шикарна, і плюс щось ми знайшли.

До Легедзиного в Миколи давню любов – раніше він приїздив сюди відзначати літнє сонцестояння, однак через повномасшабну війну це дійство тепер не проводять. В цивільному житті підприємець та інженер, Микола воював під Авдіївкою. Як це часто трапляється, після демобілізації продовжив допомагати своїм – заснував благодійний фонд, що донедавна виготовляв дрони. 

Допомогти собі, допомагаючи іншим

Олександра Корвін-Піотровська – жвава, усміхнена, з пошрамованою рукою. Ветеранка і психологиня за освітою.

Спершу дівчина служила у штабі 43-ї бригади, але прагнула воювати. Тож вона перевелася в 4-у танкову, де була оператором у роті ударних безпілотних комплексів. Звільнилася після поранення, зараз проходить ВЛК на придатність.

Олександра – із родини археологів, розкопками займаються її батьки і брат. Її задача на проєкті – забезпечення культурної програми, однак і на розкопки Олександра кілька днів ходила. Ділиться спостереженнями – програма має позитивний вплив на учасників, а схожість розкопок до копання окопів не тригерить:

«Поки що їх наближає оця атмосфера військово-польова до археологічної польової атмосфери. Їм навпаки зараз дуже подобається, що вони отримують якусь залученість до історії. Старшому поколінню говорилося, що Україну Ленін придумав… а тут вони тримають кераміку, якій майже 6000 років! Звісно, Трипілля – це не Україна, але сам факт, що тут були люди, і вони можуть відчути оцю зв’язку з ними, знайти цю кераміку».

Коли ми повертаємося, проблема – себе зібрати.

Олександра допомагає організовувати дозвілля. Вона проводить тренінги, де ділиться простими і корисними лайфхаками – інструментами для самозаспокоєння типу «квадратного дихання» чи «техніки заземлення». Говорить із учасниками про проблеми зі сном, дарує приємні тематичні дрібниці. Вона пояснює – людям, що приходять в армію в 18-19 років, важче по поверненні знайти себе: «Вони ще свою автономію не здобули – від батьків одразу пішли воювати. Коли ми повертаємося, проблема – себе зібрати, навчитись виставляти пріоритети, шукати ресурси». Для цього вона теж пропонує спеціальні техніки.

Асоціативні карти, пазл, шахи, настолки. Кінопокази, екскурсія в парк «Софіївка». Коли дощі унеможливили розкопки, на поміч прийшла громада Легедзине – гостям провели майстер-класи: вони ліпили стилізовані трипільські статуетки; розписували мініатюрні горщики трипільськими орнаментами; виготовляти конопляні ляльки; варили каву на піску.  

Полегшує налагодження контакту принцип «рівний рівному», той факт, що дівчина сама має бойовий досвід. Олександра показує базу, де гості живуть: спільний стіл у дворі, прапор, де всі лишають свої підписи. У вибілених кімнатах хати – двоповерхові ліжка. Міні-бібліотека, «Лего» для наймолодших, химерні колоритні малюнки, залишені попередньою мешканкою, режисеркою і художницею Наомі Умань – все створює особливу атмосферу, що сама по собі має цілющий вплив.

Олександра мріяла стати військовим психологом, магістратуру закінчила заочно, уже у війську, та досвід війни змусив засумніватися: «Загалом мені важко після того, що я на війні побачила. Поки для мене реабілітація – моя залученість – я не на війні, але допомагаю».

Українсько-британська Амфора

Програма виникла з легкої руки Сергія Тараненка, кандидата історичних наук, начальника відділу археології в Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра». Сергій розповідає – першим ефективність розкопок як реабілітації виявив його колега, археолог та офіцер Денис Гречка. Він воював ще в часи АТО, а по поверненні запросив побратимів на розкопки Більського городища – пам’ятки скіфської культури. Це не була офіційна програма, а лише дружня взаємодія. Згодом цей досвід застосував сам Сергій, створивши у 2023 році проєкт на території Києво-Печерської лаври «Духовне відновлення культури». 10 військових 10 днів живуть на території заповідника, працюють на розкопках, слухають лекції, знайомляться з пам’ятками архітектури.

Сергій є візитним науковим співробітником Борнмутського університету у Вкеликобританії. Коли він розповів колегам про взаємодію археологів і ветеранів, то дізнався, що в Британії при Міністерстві оборони є археологічна служба, що залучає ветеранів до досліджень. Їхня методика називається «Амфора», Тараненко вніс певні корективи і назвав проєкт «AMPHORA–Україна». 

Загалом пілотний проєкт тривав 11 днів, у ньому взяли участь дев’ятеро людей, не рахуючи дітей. За задумом, формат взаємодії з військовими і ветеранами пошириться по всіх експедиціях країни. 

«Виявляється, ця програма «Амфора» є і в Австралії. І вони кажуть: «Ми приїдемо в Україну, нам цікаво!» На 26-ий рік мінімум два доктори приїдуть сюди, у нас буде міжнародна складова», – розповідає історик.

Перші землероби в Україні, найбільше поселення в світі

Село, де власне тривають розкопки, називається Тальянки. Тут було найбільше з трипільських поселень, площею 450 га, із більш ніж 3000 спорудами. Саме зараз розкопують горн, де випалювали посуд великих розмірів. Керує ветеранським проєктом Євген Синиця, доцент кафедри археології і музеєзнавства КНУ імені Тараса Шевченка і голова правління Спілки археологів України:

«Великі посудини трипільські давно відомі, не було зрозуміло, як їх обпалювали. От знайшли ці горни, і власне, секрет розкрито», – пояснює він.

На території Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура» є музей та павільйон. Владислав Чабанюк, історик та режисер, директор заповідника, проводить імпровізовану екскурсію. Окрім експозиції знахідок, тут займаються реконструкцією жител та тих таки горнів, аби на практиці зрозуміти, як це працювало в давні часи. На думку Чабанюка, такі горни – доказ того, що трипільці здійснили технологічний прорив, навчилися регулювати температуру.

За словами історика, заповідник включає 11 поселень:

«Серед величезної кількості поселень, їх десь біля 2 000 в Україні, лише 20 гігантських, вони найбільші в світі для того часу – 15 тисяч людей. 5800 років тому – за кілька сотень років до виникнення перших міст у Месопотамії, в Єгипті», – розповідає екскурсовод.

Богиня, яка розмовляє 

Із унікальних експонатів музею – найстаріша тканина в Україні – фрагмент, якому 5500 тисяч років. Найстаріший в Україні мідний рибацький гачок, віком приблизно 6200 років. Ножеподібні пластини, мотики, серпи.

Цікаво представлений сакральний світ трипільців, речі, які вважали посередниками між світом людей і світом богів – фігурки людей, тварин, кулеподібний посуд. Чабанюк показує і розповідає:

«Це єдина фігурка в Україні вагітної богиньки, яка «розмовляє». Потрясете нею, і почуєте звук, який звучав 6000 років назад! В неї у животику пустота, і там керамічні кульки, дев’ять кульок. Її коли знайшли, робили УЗД», – говорить учений. 

Один із найбільших міфів про трипільців – це уявлення про них як про суто мирне населення. Однак археологія спростовує це: знайдені наконечники стріл, дротики, легкі списи – це бойова. Це ще раз нагадує, що історія циклічна. Перші землероби на території України 6000 тому, чий побут у якості реабілітації досліджують сучасні воїни, також мусили боронити своє від ворогів.

 

Текст: Олена Максименко
Фото: Данило Дубчак

Читайте також — «Те, що я хворий – по очах видно»: як лікуються військовослужбовці у Центрі психологічної реабілітації «Лісова поляна»