«Ара – багатий, бабки мають бути»: як вовчанський мільйонер вивозить людей з-під бомб
Колишній бізнесмен за тиждень вивозить з-під фронту з десяток людей, яким уже несила жити між вирв та під прицілом дронів. Хоча ще півтора року тому він був власником бази відпочинку, ресторану та магазинів. Бізнес, що приносив мільйони прибутку, під час окупації знищили росіяни. Чоловік залишився ні з чим – без житла та грошей. Від заможного життя, яким він раніше жив, зараз не лишилося і сліду – волонтерство для нього та його родини збиткове. Тож чому Ара Карапетян продовжує бути бідним та ініціативним волонтером – дізнався Frontliner.
Від вовчанського мільйонера до волонтера, який за останні кошти займається евакуацією, буває один крок. У колишньому – бізнесмен, а зараз – улюбленець врятованих з-під обстрілів бабусь Ара Карапетян пережив останнім часом чимало: і втрату всього бізнесу, і розлуку з родиною, і обстріли, що забрали життя друга – волонтера «Троянди на руці».
Волонтерство, яке півтора року тому починалося як авантюра, стало для Карапетяна місією.
Кілька днів немає евакуацій – і мене рве: треба їхати, вивозити кудись, когось.
«Я підсів на це. Буває, кілька днів немає евакуацій – і мене рве: треба їхати, вивозити кудись, когось. Це вже залежність, як наркоманія. Це дуже погано, не слухайте мене», – напівжартома каже чоловік, вивертаючи кермо в бік чергового будинку, з якого рятуватиме наступну перелякану обстрілами людину.
Як колишній мільйонер почав волонтерити
Знайомство Ари Карапетяна та волонтерів «Троянди на руці» почалося з пропозиції поїсти. Чоловіки стали свідками того, як жителі щойно звільненого Вовчанська ледь не билися за гуманітарну допомогу. Тож аби деокуповане місто не викликало лише негативні спогади, власник кількох бізнесів вирішив волонтерів не відпускати додому голодними.
«Тоді хлопці приїхали з гуманітарною допомогою у Вовчанськ, який тільки деокупували. Голод, в людей нічого немає, вони бачили перед собою не волонтерів, а їжу. Люди один одного тоді ледь не вбивали за неї, і це все – на очах шокованих волонтерів. І коли всю допомогу роздали, я побачив, наскільки вони печальні через це. Під’їхав, питаю, чому вони такі стрьомні стоять, і вони це розповідають. Я й кажу: «Зараз зміню вашу думку про Вовчанськ. Їсти хочете?» Та, кажуть, що не проти б. Забрав їх додому, де були дівчата-волонтерки зі Словаччини, нагодував котлетами. У Харків вони вже поверталися задоволені й не голодні», – пригадує Карапетян.
Допоки не сталася друга окупація Вовчанська, чоловік звідти не виїжджав. На місці тримав будинок (хоч і понівечений), Ара намагався відновити рештки бізнесу. Лише за два дні до повторного захоплення міста росіянами Карапетнян виїхав до Харкова. Чоловік тоді не знав, чим зайнятися, й тому передзвонив волонтеру «Троянди» Олександру Гуманюку. Той запропонував взяти участь в евакуації – неоплачувану небезпечну для життя роботу. Ара одразу ж погодився.
-
Ара Карапетян, волонтер організації «Троянда на руці», з Єлизаветою Василівною, Чугуїв, Харківська обл., Україна, 1 серпня 2025 року. Маргарита Фаль / Frontliner
-
«Мене попередили: зарплати не отримуватиму, частково, ще й своїм коштом евакуюватиму людей. Ну, що ж? Спробував, сподобалося. З 20 травня минулого року я тепер завжди когось виводжу. Моя сім’я – син з невісткою, сином і моєю дружиною, виїхали за кордон у 2022-му. І слава Богу, тепер гроші надсилають, заправляють машину», – каже чоловік.
Бізнес у Вовчанську ще за часів першої окупації росіяни намагалися пограбувати й відібрати ресторан із базою відпочинку та басейнами. Вони також майже знищили будинок Карапетяна – розбили міжкімнатні стіни, коли шукали неіснуючий сейф, бо хтось їм сказав: «Ара – мільйонер, бабки мають бути».
Коли почалася окупація – вони прийшли й сказали, щоб у моїх магазинах почали торгувати. Я відмовився.
«Нормально все у мене було, якби не війна. А коли почалася окупація – вони прийшли й сказали, щоб у моїх магазинах почали торгувати. Я відмовився. Сказали, щоб ресторан запрацював. Теж відмовився. Тоді сказали, що знайдуть більш «зговірливого», але бізнесу в мене більше не буде. Ну, я й сказав: «робіть що хочете, – працювати не буду». Але вони не встигли нікого знайти», – розповідає чоловік.
Тепер про розкішне життя лишаються спогади. Шкодувати запізно й безсенсово, ні копійки компенсації ані за бізнес, ані за житло ексбізнесмен поки що не отримав. Все залишилося на окупованій території, тож наразі механізм відшкодування на нього не поширюється. Чоловік лишився навіть без речей, бо коли надумав забрати одяг з дому, було запізно.
«Мені товариш, поліцейський, сказав: Вовчанськ бомблять, дрони й артилерія вбивають людей, коли вони просто йдуть по вулиці. І якщо мене вб’є, він всім розкаже, що мільйонер Ара загинув через шмотки», – пригадує Карапетян.
Евакуації з загіпсованою кінцівкою та без гарантій на повернення живим і цілим: реальні умови волонтерства
Під час евакуацій з прифронтових сіл вся надія – на «божий РЕБ». На жаль, рік тому він не спрацював – один з волонтерів загинув через ворожий дрон під час евакуації на Донеччині, поблизу Курахового. У той день звідти вивезли чотирьох кошенят і жодної людини, по кого власне їхали. Відтоді «Троянда на руці» людей з Донеччини не вивозить, поки що обмежуються Харківською областю
Часто буває, що родичі лишають заявки, аби ми вивезли їхніх рідних. Ми приїжджаємо – а вони нам: «Йдіть на*ер, чому ви приїхали?
«Часто буває, що родичі лишають заявки, аби ми вивезли їхніх рідних. Ми приїжджаємо – а вони нам: «Йдіть на*ер, чому ви приїхали? А ти ж їдеш, хоч від дронів ніякого порятунку немає, від артилерії… І не можеш же не поїхать», – резюмує Ара.
Карапетян кілька разів потрапляв під обстріл поблизу Вовчанська. Під час останнього такого випадку, чоловіка викинуло з авто – він пошкодив плече. «Мазду» теж побило, тому довелося якийсь час їздити з плівкою замість скла. А кермувати довелося однією рукою, бо друга – ліва – була у гіпсі.
Адреналін все одно штовхає Ару Карапетяна вперед. І хоч чоловік усвідомлює, що така залежність має обмаль спільного з інстинктом самозбереження, зупинитися не може.
«Пам’ятаю, ми заїхали метрів за 50 від позицій росіян. Тоді ми цього не знали, але коли нам розповіли, усвідомили, що це реально було сумашествіє. Бо вірогідність 90%, що ми мали там і лишитись. Нас просто якимось чином вони не помітили. Я не кажу, що не боюся – мені страшно. Мені ж теж не хочеться їхать туди, де стріляють, де по тобі ціляться, де тебе хочуть вбить. І якщо раптом хтось залишить заявку, а я відмовлю в допомозі, я себе поважати перестану», – вдумливо пояснює чоловік.
Просто коли ти страх поборов, заїхав туди, вивіз людину в безпеку, таке відчуття приємне, що це точно варто того.
Для Ари Карапетяна евакуації у складі ГО «Троянда на руці» стали кроком у невідомість – нову сферу, де немає грошей, а часто – й подяки. Крім того, є чимало претензій, які вислуховують волонтери. Та попри це Ара щоранку о четвертій їде на АЗС, заправляється «до повного» і повертається під артобстріли та дрони, щоб рятувати людей від росіян.
Текст: Аліна Євич
Фото: Маргарита Фаль
Читайте також — Троянда на руці. Евакуація з Україною в серці
